"Величезною завадою у боротьбі -
[є] відсутність чекістів-українців".
Ф. Дзержинський 25 червня 1920р.
Щось забагато в оточенні українського президента наших знайомих. Їй Богу, за Ющенка такого не було. У Гуманітарній раді, Шевченківському комітеті, прес-службі... Звичайно, це не близькі друзі, але багато кому з них ми не гребували потиснути руку, а інколи навіть було і чаркували.
Навіщо всі вони Януковичу? Чому кадровики Банкової за перевіреним рецептом не скомплектували усі ці органи за рахунок донецьких?
Відповідь на це питання нам підказала цитата з листа Дзержинського власному заступнику — Ксенофонтову. Цитату цю ми зустріли випадково, читаючи біографію Махна, сказати чесно, найбільше нас вразила дата — червень 1920 року. Що, тоді і справді не було українських чекістів?
Наскільки нам відомо, Всеукраїнська ЧК була створена ще у вісімнадцятому. А це означає, що за два роки ані розстріли, ані шантаж, ані залякування не примусили українців служити карателям. Звучить дивно, особливо як на нинішню українську самооцінку.
Звичайно, ми розуміли, що йдеться не про повну відсутність українців-"по пачпорту", а скоріше про жорсткий дефіцит чекістів "від пуп’янка" місцевих.
Це теж вдавалося дивним, а проте підстав не вірити керівнику ВЧК ми не мали. Тому вирішили приймати це як доконаний факт. І факт цей подарував нам новий погляд на історію минулих та хроніку поточної окупації України.
Як знають усі, саме у двадцятому році українські повстанці дуже успішно тримали фронт проти більшовицьких карателів, попри те, що на тих цілодобово працювали Тульські зброярі, а українці постачалися хіба здобутим у боях. І здається, корінь цього успіху саме у цитаті, винесеній у епіграф.
А й дійсно. Військові окупаційні хвилі котилися потужно і безжально, але карателі ішли далі, а випалена і розстріляна Україна піднімалася знову. Саме у такий спосіб боролися найбільш успішні повстанці — Холодноярська республіка та армія Нестора Махна.
І протистояти цьому перманентному відродженню комуністи змогли тільки за рахунок зміни національної політики, яке забезпечило залучення на бік окупантів хоч якоїсь частини корінного населення — найбільш зневірених та заляканих.
Наступна спроба всеукраїнського повстання було подавлена голодом у тридцять третьому. Тоді вже чекістів-українців було доста і саме це гарантувало успіх карателів.
Тому коли у сорок четвертому стало питання упокорення нових українських земель, цей рецепт був застосований одразу ж. "Істрєбітельниє отряди", прозвані в народі "стрибками" були наріжним каменем чергового етапу окупації — нащадки Дзержинського вміли робити висновки з власних помилок.
Але зверніть увагу, що слід за військовим упокоренням незмінно йшло упокорення культурне. "Поступившись принципами" і дозволивши розквіт національної культури у двадцяті, вже на початку тридцятих більшовики ретельно перетворили українське відродження на розстріляне, залишивши живими лише культур-чекістів.
У сорокові ж услід за озброєними "стрибками" у ідеологічний бій одразу було кинуто "стрибків" гуманітарних.
Звичайно, не усі ланцюгові інтелігенти мали шанс стати вишнями і галанами — хтось через брак агресії, хтось — через атавістичну і ретельно приховану совість. Та роботу знаходили всім. Не вмієш проклинати ворогів — прославляй вождів. Ну а якщо з прославлянням не аж як виходить, тоді просто легітимізуй. Усім своїм виглядом і творами удавай перед очі влади покірність народу, а в очах народу підтверджуй "рідність" влади. Ну і, звичайно, її справедливість і всемогутність.
Історик Олександр Палій у своїй "Історії України" зауважив, що окупаційний режим завжди встановлювався руками колонізованих народів. А ми додамо, що ідеологічним авангардом виступали у цій справі ретельно відібрані і добре видресирувані діячі місцевої культури.
Тепер, підкріпившись авторитетом Залізного Фелікса, спробуємо проаналізувати відповідний авангард сучасної хвилі окупації. Пам’ятаєте, у 2004-му в оточенні Януковича було троє публічно україномовних — політик, журналістка та архітектор. Результат ви пам’ятаєте також.
Що ж. Тепер мізансцена виглядає зовсім інакше. Президент оточений легіоном дресированих україномовних. Подивіться хоч би запис недавнього засідання Гуманітарної ради. Всі вони вміють натхненно вихваляти і публічно сподіватися на світле майбутнє. Ні, вершин радянського дуполизтва ще не досягнуто, але ми не сумніваємося, що цим рекордам ще дадуть нові дзвінкі імена.
Функції новітніх "стрибків" — ті самі. Вихваляти та легітимізувати. Та й нагорода така ж — тридцять срібняків у всіх сенсах цього історичного образу. Але якщо хтось думає, що у президента дарма витрачають гроші на дресированих аборигенів, то ми мусимо категорично заперечити. У інформаційну чи то постінформаційну добу саме цей фронт стає головним, далеко випереджаючи військово-каральний напрямок.
Аргументи? Та дуже прості. Ви ніколи не замислювалися, чому за умов перенаселення нашого телебачення талант-шоу лідерство тримають проекти телеканалу СТБ? А ми замислювалися. І знайшли відповідь, яка має навіть конкретне ім’я — Ігор Кондратюк.
Україномовний до останнього патрону, яскравий, компетентний. Хто сказав, що один у полі — не воїн? Ще й як, якщо у журі шоу-конкурентів суцільні зайди. А люди ж тягнуться до свого, попри те, що у журі поруч — зовсім вже третьосортні персонажі. Самим фактом свого екранного існування Кондратюк робить позичені формати нашими, "рідними".
Не знаємо, чи аналізували Банківські політтехнологи саме цей феномен, але висновки зроблено абсолютно вірні. Дресировані україномовні культурні діячі — перевірений шлях легітимізації будь-якої, а особливо окупаційної влади. (Попередня влада теж, до речі використовувала цей простий прийом, просто тоді контраст не так кидався у очі).
Зверніть увагу, що серед дресированих найбільше україномовних з такої породи, яка почувши під час українського ефіру російську мову тут-таки радикально міняє лінгвістичну орієнтацію. Проте авторитет цього різновиду теж не аж який високий — навіть якщо вони у перервах старанно танцюють дикі танці. Принципово україномовні котуються значно вище.
А Кондратюк чим вам не догодив? — спитає уважний читач. — По-вашому, національна інтелігенція взагалі не повинна співпрацювати ні з телеканалами ані з владою? Це ж те саме, що просто віддати всю гуманітарну політику зайдам. З відповідними наслідками.
І ми замислимося, бо відповідь на цей закид не така проста.
Звичайно, закликати усю інтелігенцію іти у підпілля і відмовлятися від спроб впливу на державну політику ми не можемо. Саме тому й жодного разу не висловилися у різкому тоні стосовно вибору Дмитра Стуса, Дарки Чепак або візиту на засідання Гуманітарної ради Ольги Богомолець чи Мирослава Поповича.
Проте кожен, хто сідає грати з шулером повинен розуміти, що противник має специфічний погляд на правила. Так само це має усвідомити і той, хто береться співпрацювати із владою.
Згадаємо того-таки Кондратюка. Пам’ятаєте минулий сезон "Україна має талант", коли за рішенням журі замість бандури до фіналу шоу вийшла балабайка? Та ще й з низькопробним попурі на теми совєцьких пісень? Це при тому, що глядацьке голосування дозволяло втілити і менш ганебний сценарій.
Звичайно, пан Ігор скаже, що ці номери були в різних півфіналах, що він голосував інакше, що такі правила гри — виправдань знайдеться купа. Але факт залишається фактом — під цим паскудством стоїть підпис україномовного патріота, який таке рішення визнав і не знайшов у собі сил поставити питання руба.
І інший приклад. Свого часу при Ющенку членом Гуманітарної ради була Ліна Василівна Костенко. З нею у 2007 році спробували такий самий фокус — протягти голосуванням рішення, з яким вона не була згодна. І чим, як ви гадаєте, усе закінчилося?
Правильно. Ліна Василівна прямо під час засідання написала заяву і вийшла зі складу цього поважного органу. Бо у культурі не буває демократичного централізму. Кожне рішення ухвалює не безлика більшість, а конкретні особистості з конкретною репутацією. І саме від таких рішень ця сама репутація і залежить.
Кожен з тих, кого влада запрошує до співпраці має знайти в собі мужність коли буде треба гацнути дверима. Кожен повинен бути готовим втратити не тільки посаду, а й дещо більше. Бо інакше і не помітите, як будете носити "апорт" і подавати "голос", коли скажуть.
Чи наважиться хтось зі складу сучасного українського владного кордебалету на такий різкий крок? Сумніваємося. Поки бачимо, як Шевченківський комітет, не зморгнувши оком, дозволив витерти об себе ноги і проігнорувати в указі президента власне рішення щодо Шкляра. Другим номером було колективне підлизування на Гуманітарній раді...
Цікаво, а якщо організувати тоталізатор з питання — піде хтось з "привладних українців" у відставку на знак ідеологічної незгоди, чи ні? Які коефіцієнти даватимуть тоді букмекери?
І чи знайдеться в Україні хоч одна людина, яка поставить гроші на "Так"?
13.05.2011
