Як депутат-"регіонал" із грішми відібрав "культовий" київський храм у "нашоукраїнського" священика УАПЦ й передав Московському патріархату
Учора в Києві, у “спальному” районі Теремки-2, відбулося освячення храму Преображення Господнього. Дійство на вулиці Касіяна, 1 очолював митрополит Київський і всієї України (УПЦ Московського патріархату) Володимир. Здавалося б, пересічна подія. Але заковика в тому, що новий великий релігійно-культурний комплекс відпочатку планувався як доповнення до церкви Бориса і Гліба Української автокефальної церкви, розташованої поруч. І ще за кілька днів до приходу московських “церемоніймейстерів” служби в новому храмі правили священики незалежницької УАПЦ, зокрема колишній народний депутат від “Нашої України” о. Юрій Бойко. Але після приходу до влади Януковича і К° храм УАПЦ на Теремках став своєрідною “тушкою” — його забрали в УПЦ МП. Зведенням нової церкви займалася компанія “Ліко-холдинг” нардепа-“регіонала” Ігоря Лисова, і тепер спонсор вирішив, що “послідовніше” буде віддати Божий дім іншій православній структурі — провладному Московському патріархату.
Автокефали, разом із настоятелем храму Бориса і Гліба отцем Юрієм Бойком, шоковані таким поворотом подій: у новій церкві вони молилися впродовж чотирьох років, пан Лисов довгий час був для них мало не найкращим другом, а тепер знайшов юридичні зачіпки, аби змінити конфесійну приналежність храму.
Плюс 48 гектарів
Настоятель церкви святих Бориса і Гліба (УАПЦ) отець Юрій Бойко — один із тих, хто відроджував автокефальну церкву в Україні ще на початку 1990-х. Свого часу він хрестив В’ячеслава Кириленка, який згодом став лідером “Нашої України” в парламенті. Бойко й сам пройшов до Верховної Ради — причому в мажоритарному окрузі, був членом фракцій “НУ” і ПРП, очолював Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі при Президентові Ющенку, був радником “помаранчевого” глави держави.
Як розповів “Україні молодій” отець Юрій, громада Української автокефальної православної церкви започаткувала своє духовне життя на Теремках у 1991 році; на теперішній території парафії тоді спорудили хрест, який освятив покійний Патріарх Володимир Романюк. За два роки постала церква Бориса і Гліба. У ній був один із найкращих церковних хорів, проходили літературні читання, патріотичних парафіян ставало більше з кожним роком — їздили навіть із протилежного кінця Києва. Парафіянами церкви були В’ячеслав Чорновіл і Євген Сверстюк, тут молилася навіть греко-католичка Слава Стецько. Уже тоді віруючі відчували потребу розширити духовний центр. Відтак архітектор Вадим Жежерін розробив проект духовно-релігійного комплексу, де розташовувалися б і класи для навчання дітей культурі та мистецтву. Весь цей час релігійна громада підтримувала добрі стосунки з місцевою владою. Ніхто з церковників не переймався тим, щоб оформити акт права власності на земельну ділянку.
Однак, як відомо, “святе місце порожнім не буває”. Претендент на нього знайшовся. Ним став Ігор Лисов, власник будівельної компанії і тодішній чільний чиновник столичної міськдержадміністрації. Із часом він став начальником Головного управління комунальної власності Києва, заступником мера Омельченка.
“Лисову належить 48 гектарів землі на Теремках, — говорить Микола Бідзіля, депутат Московської райради в 90-х роках. — Із приходом Горбачова цю територію передали у власність кільком великим заводам, що об’єдналися. Ігор Лисов працював у виконкомі, став секретарем цього об’єднання. Його організація отримала назву “Ліко” (“Лисов і компанія”). Заводи почали розвалюватися, керівники махнули на територію рукою, а пан Лисов став фактичним власником земель. Але це були не ті землі, де зараз храми, — цю територію він “підім’яв” трохи згодом”.
Отець Юрій розповідає, що Лисов спочатку мав намір оформити право власності на землю навколо храму, без урахування ділянки, де стоїть церква Бориса і Гліба. Однак передумав, і Київзем оформив йому всю територію. Пізніше, коли церкву відвідав тодішній мер Олександр Омельченко, Ігор Лисов публічно заявив, що землю, на якій споруджено храм, він уже подарував парафії. Однак ті слова документально не затверджено — актів передачі землі релігійній громаді не існує.
“У 2005 році нам із Ігорем Лисовим вдалося домовитися, — веде далі священик УАПЦ. — Його компанія зобов’язувалася звести духовно-релігійний комплекс за проектом Жежеріна. Лисов говорив, що має за честь допомагати автокефальній громаді, і будівництво почалося. Гроші на спорудження надходили від Лисова, із пожертв парафіян, із бюджету КМДА, Голосіївської адміністрації. Нам допомагали і відомі політики — депутат Сергій Головатий, а також В’ячеслав Кириленко, який саме в церкві Бориса і Гліба приймав хрещення. Однак, знову таки, ми офіційних угод із Лисовим не підписували. Ніхто від громади й подумати не міг, що може трапитися обман”.
“До президентства Януковича і візитів Кирила конфліктів не було”
Юрій Бойко впевнений: після приїзду патріарха Московського Кирила і проведення численних конференцій “із подолання релігійного розколу в Україні” утворилася ситуація, коли храми Української автокефальної православної церкви примусово включають до складу УПЦ Московського патріархату. Саме з огляду на таку кон’юнктуру Ігор Лисов вирішив віддати будівлю Московському патріархату.
Суперечки між Бойком і Лисовим із приводу релігійної юрисдикції майбутнього комплексу почалися ще в 2006 році, коли Лисов став депутатом Верховної Ради за списком Партії регіонів. Особливої ж гостроти ситуація набула після інавгурації Президента Януковича, який толерує єдину православну конфесію — МП.
Три місяці тому Бойко в присутності Лисова мав розмову з митрополитом Київським Володимиром. Пропозиція предстоятеля УПЦ була такою: отець Юрій може залишитися настоятелем усього храму, разом із добудовою, за умови, що стане священиком УПЦ МП. Юрій Бойко відмовився. Тоді пан Лисов вирішив діяти самостійно: просто передав новобудову блаженнішому Володимиру, закріпивши за ним нову назву — Храм на честь преображення Господнього.
“Тепер Московському патріархату належатиме вся новобудова, — говорить отець Юрій. — Це дві дзвіниці на честь святих, приміщення для парафіяльного спілкування і недільної школи. Ігор Володимирович заявляє, що будівля оформлена на його компанію і він має право чинити, як заманеться. Юридично це так, але з моральної точки зору… Виходить, що ми допомагали в будівництві храму, на який, зрештою, втратили будь-яке право. Більше того — чотири роки проводили там служби!”
Обізнані люди відзначають: цей конфлікт — нетиповий, адже зазвичай конфесійну приналежність храму визначає сама парафіяльна громада. А тут гору бере право власності однієї фізичної особи.
“Слід розуміти: це ж єдиний комплекс із церквою Бориса і Гліба, — каже настоятель від УАПЦ. — Тепер фактично на одному клаптикові землі буде дві церкви. А всі ми знаємо, яку політику зараз проводить Московський патріархат...”
Отець Юрій напередодні переходу храму під омофор МП попросив паству не вступати в конфлікти із “новоприбулими” й “триматися чесної християнської позиції”. Увечері дехто з парафіян плакав.
“Зігнали держслужбовців. Для охорони найняли молодчиків”
9.25 ранку середи. Через парк у напрямку нового храму Преображення Господнього прямують групки людей, переважно жінки й чоловіки за тридцять. Із розмов стає зрозумілим, що жінки тут не з власної волі: “Ну що ти їй скажеш? Треба, то треба. Начальство є начальство. Швидше б це все закінчилося”. Інша відповідає: “Отака тобі державна служба”.
Біля храму люди стоять організовано, утворивши коридор. Їх сотень із чотири. Біля входу по обидва боки стоять двоє молодиків далеко не інтелігентної зовнішності у блакитній камуфляжній формі з написом “охорона” на в’язаних шапках. Після того як фотокор “УМ” робить кілька знімків, чоловік у темному пальті відводить “бойовиків” із видного місця за спини натовпу.
На території — шестеро міліціонерів, однак у натовпі є декілька груп чоловіків спортивної зовнішності з поголеними головами (з усього видно — “дуже релігійні” хлопці). Впізнаю обличчя мешканця райцентру під Києвом — любителя тренажерних залів. Молодик пояснює: “Типу охорона, просто сказали постояти”.
Неподалік, поруч зі старою церквою Бориса і Гліба — із десяток парафіян УАПЦ. Один із них, нині пенсіонер, а колись викладач ВНЗ, обурюється: “Я сюди ходжу років із двадцять. І гроші на будівництво отого храму, де тепер російські сили селяться, теж давав. Відверто нищиться українське. Я сподівався, віряни Автокефальної церкви висловлять протест. Однак бачите — все спокійно. Символічно, що освячення відбувається у день жалоби [за жертвами катастрофи на Дніпропетровщині]”.
Із запізненням на 40 хвилин до храму прибувають церковники на чолі з митрополитом УПЦ Володимиром. Люди заходять усередину. Автокефали — відмовляються.
Отець Юрій Бойко розмовляє зі своїми парафіянами. Говорить, що нікому з них не забороняє йти на освячення. А щодо себе додає: незважаючи на тривалу співпрацю і особистий вклад у новий храм, його на церемонію навіть не запросили. І знову нагадує про свою християнську позицію: сваритися і щось доводити він не має наміру, і на Покрову служба в його церкві неодмінно відбудеться. Чутки про перехід його самого в лоно МП не мають під собою ґрунту — він принципово лишається священиком УАПЦ.
Церемонія, яку охороняє чоловік із рацією на вході, триває в новому храмі хвилин із п’ять. Після молитви за Блаженнійшого патріарха РПЦ Кирила митрополит Володимир обходить стіни новопридбаного храму, його помічник кропить їх святою московською водою. Поспілкуватися з Лисовим не вдається.
Невеличка церква Бориса і Гліба лишається на Теремках єдиною україномовною. Поки що лишається.
Оцінка
Євстратій (Зоря), єпископ УПЦ КП:
- Навіть якщо храм будує меценат чи спонсор, він це робить насамперед у дар Богові. Це не може бути просто приватною власністю. А що станеться, коли за деякий час ця людина стане прихильником не УПЦ МП, а, наприклад, “Свідомості Крішни” чи прийме іслам? Доведеться переробляти храм в індуїстський чи в мечеть? Якби можна було говорити, що отець Бойко — поганий священик і треба шукати когось іншого, це одне. Але ж парафіяни ним задоволені. Тому я тут бачу винятково політичну мотивацію. Враховуючи нинішнє положення Московського патріархату, тут не може бути сумнівів.
