За прийняттям державного бюджету і цікавими потасовками у ВР Україна й не помітила, що були прийняті місцеві бюджети. А частка місцевих бюджетів у зведеному бюджеті України таки чимала. І усе погано.
І якщо державному бюджету київські експерти кісточки промили, то про місцеві бюджети — тихо-тихо.
Ні для кого не секрет, що Україна має проблеми з реальним самоврядуванням. Саме на місцевому рівні.
Так було й за попередньої влади. Використання ж нинішньою владою як основного управлінського методу жорсткої вертикалі ще більше нівелює ростки самоврядування.
Губернатори, яких призначають, не соромлячись, намагаються помикати мерами міст обласного підпорядкування, яких, власне, вибирала громада, а не призначали з Києва. І саме ці міста, особливо обласні центри мають можливості бути не дотаційними.
Проте, на рівні мерів міст відбувається інше. Замість реального самоврядування — відсутність чесного діалогу місцевої влади з громадою. Ні, спілкування начеб — то є, але це монолог. Або ж банальне бажання розказати як усе добре дякуючи меру (з контролем інформаційного середовища), або маніпулювання свідомістю громадян через перекручування цифр, фактів, статистичних даних, тощо.
Наприклад, Суми. Харизматичний, креативний мер з добре поставленим голосом і демократичним минулим. Аудиторію тримає — НЛПісти нервово курять в стороні. Мер завжди готовий до спілкування зі ЗМІ. Здавалося б, жалітися — гріх.
Проте, фактично, бюджет міста ділиться у ручному режимі в кабінеті мера, а громаді пояснюється і подається інформація так, як потрібно.
Маємо ситуацію, коли навіть елементарного впливу на прийняття рішень не мають і депутати міської ради. Своя фракція — у нашому випадку фракція Геннадія Мінаєва "Рідне місто", не допущена до прийняття рішень, бо підбиралася за принципом зручності для мера із залежних людей, прямо чи опосередковано підпорядкованих йому — ігнорується, тому що лояльна, чужі ігноруються, тому-що чужі.
Процес бюджетотворення у місті Суми — це забаганки губернатора, інтереси мера і інтереси "допущених до цілування" кількох депутатів чи директорів комунальних установ. Виконуються чітко і швидко. Це добрива для корупції.
Зауважимо, що в інших містах ситуація значно гірша. В Сумах демократичні традиції. І мер, який сам вийшов з громадського сектору. Я просто уявляю, що твориться у Харкові чи Луганську де все — пряма вертикаль. Про райцентри й говорити не доводиться.
Це відбувається з кількох причин. Проте, основних — три.
Перша. Відсутність у більшості громадян елементарних знань про те, як утворюється бюджет міста і як він використовується. Гірше того, у людей відсутнє відчуття, що це ЇХ БЮДЖЕТ. І що вони лише делегують депутатам і меру/виконкому повноваження розпоряджатися ним. Тому представники влади на місцях і розпоряджаються грошима громади, як общаком. А люди мовчать, бо не бачать, не знають проблеми. Якщо ми не усвідомлюємо проблему — ще не значить, що вона відсутня.
А в структурах дохідної частини бюджетів міст 75-90% власних надходжень (без субвенцій) — це податок на доходи фізичних осіб (ПДФО) плюс податки фізичних осіб-підприємців, так званих "пепшників".
Інша частина доходів — це плата за землю (наша спільна власність) та доходи від оренди комунального майна — теж власність громади.
На хвилиночку: в структурі місцевого бюджету середнього українського міста 95-99% усіх надходжень — це те, що в спільну шапку скинулися громадяни.
Друга. Відсутність, або зачатковість експертного середовища, здатного формувати громадську думку та формувати від імені громади претензії і пропозиції до місцевої влади, бути "обломщиками" одіозних ініціатив. Власне і впливати на процес прийняття рішень, зокрема у головному питанні міста: — куди йдуть гроші платників податків і наскільки ефективно вони витрачаються.
Третя. У свідомості як жителів, так і (особливо) депутатів та інших місцевих еліт є уявлення, що кошти, які не йдуть на зарплати й енергоносії, мусять виділятися виключно на капітальні видатки. Хороший мер за уявленням більшості — це той, який будує чи ремонтує дороги. А ще робить покращення у вигляді відремонтованих фонтанів, фасадів, пам’ятників.
Перефразовуючи класика: низи не можуть (бо не знають як) — верхи не хочуть (бо профанами управляти легше).
Найкращий мер — той, хто на виборах пообіцяє жителям міста, що маршрутка по залатаній дорозі довезе їх прямо до ліфту.
Громада — це велика сім’я. Проте у власних сім’ях ми бюджети формуємо по іншому. У нормальній сім’ї пріоритети формуються так:
1. Безпека. У квартирі не тече зі стелі, працює злив в унітазі, в дверях міцний замок.
2. Здоров’я. Лікування та профілактика. Турбота про літніх.
3. Розвиток потенціалу сім’ї. В нормальній сім’ї не економлять на репетиторах і гуртках. Все для того, щоб дитина була успішнішою, ніж ми.
4. Нова шуба жінці, плазма, Єгипет.
А в бюджетах міст усе навпаки. Починається з "хотюнчиків". У вас є завод по виробництву тротуарної плитки і ви депутат міськради? Ви пробиваєте тему: реконструкція площі. Стару плитку зняти, нову поставити. І ви заробили. І покращення видно. Тому й направляються бюджети розвитку на побудову пам’ятників, реконструкції фонтанів, скверів, фасадів. А тільки бюджети розвитку у обласному центрі з триста тисячним населенням — 40-60 мільйонів. А увесь спеціальний фонд — понад 100 мільйонів.
Перевірте у своєму бюджеті. А потім гляньте і порівняйте, скільки витрачається на позашкільну освіту, спорт чи оздоровлення дітей.
Розвивають що завгодно. А між тим близько трьох тисяч дітей з 22 тисяч шкільного віку у місті Суми влітку 2012 року "відпочили" на асфальті. У Полтаві чи Чернігові ще гірше. У менших містах, візьміть хоч Конотоп, хоч Бердичів — іще гірше. І це при тому, що у найбідніших містах обласного підпорядкування бюджети розвитку у кілька мільйонів гривень.
Вкладаючи у дітей і молодь ми вкладаємо у майбутнє. Вкладаючи у фасади — в майбутнє дітей тих "хто вирішує питання". Тому, якщо знайти 10 тисяч, щоб купити нові байдарки у центр дозвілля молоді — грошей нема. На реконструкцію площі у кілька мільйонів — будь ласка.
Іще раз. Усе це тому, що нікому сказати: "Позвольте, у меня все ходы записаны". У нормальній країні громадську думку формує середовище незалежних експертів. І формує громадський запит на ті, або інші управлінські рішення.
А у нас експертів нема. Не тому, що немає розумних людей. У будь якому обласному центрі є кілька вишів з потужними кафедрами. Чи аналітичні організації. Але немає двох речей. По-перше — відсутня мотивація. Для того, щоб досліджувати чи аналізувати місцеві бюджети, досліджувати ефективність бюджетних закупівель, розбиратися з регламентуючими нормативами — потрібен час. Час — це гроші.
І тому, коли мене запитують, який ще може бути мотиватор крім грошей, я відповідаю — тільки ненависть. Ви маєте сильно не любити чиновника, щоб копатися в "його" бюджеті. Або мати занадто загострене відчуття справедливості. Та ми народ незлобивий. Тому бюджетні гроші використовуються неефективно. Або їх крадуть.
Але у нас уявити важко, щоб влада сама давала гроші на аналіз її ж політики. В Сумській області при помаранчевій владі запровадили конкурс проектів для громадських організацій. Нинішня влада конкурс залишила, щоб здаватися демократами. "Наділяють", правда, лише свої організації.
Так от, ми кожного року, "для сміху" подаємо на конкурс проект по дослідженню закупівель за кошти місцевих бюджетів. Ясно, що пролітаємо. А грант отримали по конкурсу від МФ "Відродження". Соросу антикорупційна діяльність потрібніша, ніж владі. І більше, ніж опозиції. Здавалося б, для опозиції експертне середовище — клондайк піару. Вам щотижня дають "гарячу" тему. А ви виходите на прес-конференцію. Хмурите брови. Надуваєте щоки. І ріжете правду-матку.
Але місцеві партосередки не готові викладатися, щоб хтось робив їм аналітику.
Другий фактор, який заважає розвитку експертного середовища — відсутність площадок не те що для рівноцінного діалогу, а й для елементарного донесення експертного бачення. На місцевих провладних телеканалах і комунальних ЗМІ є лише розповіді про покращення. Про місцевих Шустерів (навіть у такому форматі) в провінції і не мріють.
Люди не чують альтернативної думки, не оперують цифрами і не вміють робити висновків. "І все мовчить. Бо благоденствує". Люди інтуїтивно відчувають, що їх дурять, але як дурять — дізнатися важко. Залишається Інтернет. Проте, це скоріше перспектива, ніж нинішній стан речей.
І все по колу. Чому бідний? Бо дурний. А чому дурний? Бо бідний.
Якось в одному з вишів відбирав студентів на тренінг "Розвиток проектного мислення". Банально: як писати проекти. Провокація — одна з кращих педагогічних методик. В аудиторії сидів поток фінансистів та економістів. П’ятий курс. Майбутня еліта. Через двадцять років я піду на пенсію, а вони будуть керувати країною.
Питання: "Хто знає, який бюджет країни? Ну плюс-мінус десяток мільярдів". Варіантів немає. "А бюджет області, міста, хоч приблизно "? Без варіантів. "А бюджет вашого вишу"? Тиша.
Через рік це вже фахівці фінансових установ. І вони не в темі. До речі, з потоку в майже сотню осіб на тренінг записалося четверо. Ми нічого не знаємо й не вміємо. Але й навчатися ніхто не хоче.
Росте нове покоління профанів.
А на джипах їздять ті, хто знає процедуру, вміє "вирішувати питання" і не переобтяжений муками совісті. Така вже країна.
