Крім підняття ціни на газ, Росія погрожує затягнути ще один енергетичний зашморг на шиї української економіки — коксовий. Його не можна послабити грошима, доплативши постачальникам сировини необхідну суму. Всупереч здоровому глузду, її допомагають затягувати ще й внутрішні фактори.
Як відомо, потужностей для виробництва коксу в Україні — хоч відбавляй, але необхідне для цього вугілля доводиться шукати за кордоном. Ще торік асоціація "Укркокс" попереджала, що для покриття потреб українських металургів у коксі (19,6 млн. тонн) країні 2008 року потрібно близько 28 млн. тонн вугільного концентрату, з яких Україна зробить не більше 17 млн. тонн., а понад 11 млн. тонн. має десь знайти.
Днями виявилося, що справи ще більш кепські. В Україні, мабуть, виробництво збагаченого коксівного вугілля навряд чи дотягне до торішнього рівня через зношування видобувних потужностей і сумновідомі вибухи, що вивели з ладу шахту ім. Засядька. А поставки іноземної сировини виявилися під загрозою зриву.
Фактор "Мечела"
Кінець липня ознаменувався гучним обвалом акцій російської металургійної групи "Мечел". За один день її ринкова вартість (капіталізація) на світових біржах із тріском і гуркотом упала на третину, або на 5 млрд. дол., після того, як прем'єр-міністр Росії Володимир Путін розкритикував політику компанії зі збуту коксівного вугілля. З першого погляду претензії влади до "Мечела" можуть видатися простими й справедливими.
"Відомо, що в першому кварталі поточного року компанія продавала сировину за кордон за цінами, удвічі нижчими за внутрішні, а виходить, і світовими. А маржа де у вигляді податків для держави? Прошу Федеральну антимонопольну службу звернути на це особливу увагу", — заявив 24 липня Путін, указавши на необхідність утримання коксівного вугілля всередині країни для покриття зростаючих потреб російського ринку.
За даними російського прем'єра, при внутрішній ціні коксівного вугілля в 4 100 рублів (170 дол.) за тонну "Мечел" продавав його своїм швейцарським офшорам по 1 100 рублів, а потім це вугілля з'являлося на закордонних ринках по 323 дол./т. Подібний прецедент міг би видатися нечуваним, якби за цією схемою не працювали всі інші російські металурги. За твердженням аналітиків, причиною "наїзду" на "Мечел" стала не проблема дефіциту податкових надходжень, а проблема дефіциту вугілля.
Група "Мечел" і шахта "Распадская" є основними експортерами російського вугілля, а українські металурги — основними споживачами. 2007 року Росія при виробництві 54 млн. тонн коксівного вугільного концентрату експортувала ледве більше 10 млн. тонн.
Страх залишитися без сировини змушує українців закуповувати її за цінами, що вдвічі перевищують російські. У першому півріччі 2008 року країна збільшила імпорт вугільного концентрату з Російської Федерації на 7% у порівнянні з аналогічним періодом 2007 року — до 4,124 млн. тонн. Це призвело до того, що російські металурги почали скаржитися уряду, що не можуть купити сировину всередині Росії.
На думку Путіна, Україна повинна забезпечуватися вугіллям за залишковим принципом — винятково після того, як будуть задоволені потреби російських металургів. Зараз із "Мечелом" розбираються антимонопольні органи, і результат цієї роботи, мабуть, буде не на користь України. Експерти впевнені, що уряд Росії знайде способи знизити привабливість експорту й змусити російських виробників перенаправляти поставки вугілля на внутрішній ринок.
"Дефіцит коксу перетворюється в серйозну проблему для України. Ми боїмося, що росіянам незабаром самим вугілля не буде вистачати. Ми повинні терміново шукати альтернативу. Нам варто ввозити сировину морським шляхом, але в Україні склалася безпрецедентна ситуація — країна веде активну міжнародну торгівлю, не маючи глибоководного порту", — говорить заступник генерального директора об'єднання "Металургпром" Віктор Лісовий.
Портова хвороба України
Українські металурги — народ не бідний. Вони були б раді купувати вугілля в Австралії, Південній Африці, Канаді або США. Більше того, австралійська або американська сировина за технічними характеристиками перевершує російську. З неї можна зробити більш високоякісну кінцеву продукцію, одержавши при цьому кращий економічний ефект. Як не парадоксально, в Україні за гроші можна придбати не все.
Проблема полягає в тому, що з інших континентів вугілля невигідно возити човнами, баржами й іншими малотоннажними судами. Прийнято вважати, що доставка сировини морським шляхом економічно доцільна лише в тому випадку, якщо вона буде здійснюватися кораблями дедвейтом більше 100 000 тонн. Однак жоден із 19 морських торговельних портів України не в змозі прийняти настільки великі судна.
Країна історично була орієнтована на поставки російського вугілля залізничним транспортом. У часи СРСР ніхто й припустити не міг, що Україні буде потрібна допомога австралійських гірників. А в період незалежності проблема модернізації портів, закріплених у державній власності, незмінно натикалася на хронічну нестачу грошей.
Коли напруженість, пов'язана з дефіцитом вугілля, наблизилася до критичної точки, металурги почали намагатися вкладати свої гроші в будівництво глибоководних терміналів. Саме для цієї мети в грудні 2006 року група "Метінвест" купила в ліванського бізнесмена Рафіка Дау стивидорну компанію "Авліта", що має два причали в акваторії Севастопольської бухти. Однак ця ставка не спрацювала — будівництво на придбаній базі терміналу для імпорту вугілля застопорилося через політичний фактор.
У червні 2007 року "Авліта" одержала в оренду строком на 50 років ділянку водного фонду площею 0,9 га для будівництва глибоководного термінала. Однак новому уряду приватний інвестор виявився неугодний. Навесні 2008 року прем'єр-міністр Юлія Тимошенко скасувала розпорядження свого попередника Віктора Януковича про передачу землі, що на невизначений строк застопорило розробку цієї ділянки й відбило бажання в інших інвесторів вкладати в порти.
Хто виграє
В умовах відсутності глибоководних портів вітчизняна металургія виявилася перед реальною загрозою "сісти на мілину". Варіантів подальшого розвитку подій може бути багато. Так, дефіцит коксівного вугілля може підштовхнути українських власників позбуватися бізнесу, як це зробила група "Приват", що продала наприкінці минулого року три коксохімічних заводи й металургійний комбінат імені Петровського російській групі "Євраз".
Логічно припустити, що росіянам вигідно лобіювати дефіцит сировини в Україні, щоб тим самим здешевити й скупити українські підприємства. Ця мета відповідає проголошеному Володимиром Путіним курсу на укрупнення російських компаній до рівня глобальних корпорацій-чемпіонів.
Провокувати дефіцит і зростання цін на сировину також може бути вигідно для усунення конкурентів. За даними Міжнародного інституту чавуну й стали (IISI), українська металургія поки що розвивається швидше за своїх сусідів.
2007 року Росія збільшила виробництво сталі проти 2006 року лише на 2% до 72,4 млн. тонн, посівши четверте місце у світовому рейтингу найбільших країн-виробників. Україна, завершила рік з показником 42,8 млн. тонн, показавши зростання 4,7% і втримавшись на восьмому місці списку.
Не секрет, що російські й українські металургійні підприємства з історичних причин мають схожі технології виробництва й сортамент продукції. Прагнення обох країн наростити виробництво металу все сильніше зіштовхує постачальників на ринках збуту й, безсумнівно, викликає бажання вставити палки в колеса конкурентів.
На фоні схожості є одна принципово важлива різниця. На відміну від Росії, де основними галузями вважається видобуток нафти, газу й мінералів, економіка України спирається саме на металургію, на частку якої доводиться майже 25% ВВП і 40% валютних надходжень. Тому сировинний голод у цьому секторі для України буде не просто хворобливим, але й може викликати голод фінансовий.
