Візит Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія І дав могутній поштовх для обговорення в суспільстві ідеї створення в Україні єдиної помісної православної церкви. При цьому впадає у вічі, що активну участь у дискусіях з цього питання беруть насамперед політики, громадські діячі й десь у тіні залишається позиція власне українських церков.
Тим часом відзначення 1020-річчя хрещення Київської Русі, участь у святкуванні різних християнських конфесій, які вважають себе спадкоємцями Церкви, заснованої князем Володимиром у 988 році, дають підстави зробити кілька висновків, які мають пряме відношення до означеної теми.
Але спочатку два узагальнення, об’єктивний характер яких не викликає заперечень.
По-перше, незалежно від того, буде чи не буде у майбутньому створена єдина Церква, візит до Києва Вселенського Патріарха Варфоломія І став переломним у свідомості багатьох українських православних християн.
Адже не секрет, що багато з них навіть не знали про існування Вселенського Патріарха й вважали, що найвищою духовною інстанцією у канонічному православ’ї є Московський Патріархат на чолі із Святішим Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм ІІ.
По-друге, масштабне і до якоїсь міри, помпезне відзначення 1020-річчя хрещення Київської Русі переконливо довело, що місцем з якого поширилося християнство на решту слов’янської території був Київ.
Тож Україна, а не Росія є "колискою" православ’я. Погодьмося, що до останнього часу багато віруючих, зокрема вірних УПЦ Московського Патріархату, були переконані у протилежному.
Безумовно, що наведені висновки мають велике значення для національної самоідентифікації українців, європейського вибору України.
Однак й надалі невирішеним залишається питання об’єднання українських християн, створення єдиної національної церкви. Більше того, протиріччя, що існують між різними релігійними конфесіями, відтепер стали очевидними та відомими не лише широкому загалові християн, а й громадянам України, що сповідують інші релігії, або не сповідують жодної.
У зв’язку з цим треба наголосити, що у церковному середовищі існує не лише розбіжність щодо шляхів та етапів об’єднання, а й немає одностайності стосовної суб’єктів цього процесу.
Так, УПЦ Московського Патріархату вважає себе єдиною спадкоємницею Київської Церкви, а інші православні церви називає принизливим словом "деномінації".
У зверненні Священного Синоду та єпископату Української Православної Церкви Київського Патріархату до архієреїв, духовенства та вірних УПЦ (в складі Московського Патріархату) стосовно необхідності створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви жодного слова не має про те, що учасниками процесу крім УПЦ та УПЦ-КП має також бути Українська Автокефальна Церква — УАПЦ.
Водночас УАПЦ під проводом Митрополита Київського і всієї України Мефодія не бачить у переговорному процесі УПЦ-КП. Крім того, УАПЦ переживає не кращі часи, пов’язані із відходом архієпископа Харківського і Полтавського Ігоря, що фактично створив окрему УАПЦ, яка має власне бачення процесу об’єднання християнських церков в Україні.
Цікаво, що усі православні церкви разом узяті начебто не поміщають в об’єднавчому процесі ще одну християнську спільноту — Українську Греко-Католицьку Церкву на чолі з Верховним Архієпископом Києво-Галицьким Блаженнішим Любомиром Кардиналом Гузаром.
Але ж відомо, що УГКЦ безпосередньо належить до Церкви київської традиції. Цього факту ніхто не може оскаржити. Його підтвердженням стала офіційна участь Любомира Гузара у всіх заходах за участю Вселенського Патріарха Варфоломія І, який, проте, так і не відважився на офіційну зустріч із предстоятелями УПЦ-КП та УАПЦ.
На сьогодні УГКЦ нараховує у своєму складі 3685 релігійних організацій, має митрополію, 3 екзархати (Києво-Вишгородський, Одесько-Кримський та Донецько-Харківський), 18 єпархіальних та чернечих управлінь, 3530 громад, 102 монастирі, 15 духовних навчальних закладів (1597 слухачів), 17 місій та 2 братства.
Діяльність церкви висвітлюють 28 періодичних видань. Майже 94 відсотки греко-католицьких громад знаходиться в західному регіоні України. Найбільша їх кількість у Львівській (1478), Тернопільській (762) та Івано-Франківській (642) областях.
Якщо на початок 1992 року Церква мала свої осередки в половині областей країни та Києві, то на сьогодні громади УГКЦ діють в усіх регіонах України.
Очевидно, що не рахуватися із статусом та впливом УГКЦ не можна. Нещодавно Любомир Гузар надіслав Предстоятелю Української Православної Церкви Митрополиту Володимиру листа у якому виклав "дорожню карту" УГКЦ щодо створення в Україні Єдиної помісної Українська Церкви.
"План Гусара" такий: Церкви, які вважають себе церквами Київської традиції, взаємно визнають себе Церквами-Сестрами й творять Єдину помісну Українську Церкву. Наступний крок: Помісна Українська Церква, яка існує сопричастям Церков київської традиції, визнає Царгородську, Римську і Московську Церкви Церквами-Сестрами.
Врешті, Помісна Українська Церква і Церкви-Сестри Царгорода, Риму і Москви спільно визнають одні в одних єдність віри семи Вселенських Соборів і благодатність святих Таїнств.
На сьогодні відомо, що Митрополит Володимир відкинув "план Гусара", оскільки вважає його не реалістичним. Зрештою, ним також було відкинуто відповідні пропозиції УПЦ-КП та УАПЦ.
Однак лист Любомира Гузара до предстоятеля УПЦ-МП Володимира свідчить, що, по-перше, УГКЦ має намір бути активним учасником об’єднавчого процесу.
По-друге, греко-католики, в ім’я об’єднання, готові діяти з позицій надконфесійності.
По-третє, без їх участі неможливо створити в Україні справжню помісну українську національну церву.
У будь-якому випадку треба зрозуміти, що вирішальне слово у процесі церковного об’єднання належатиме не президенту України, іншим політикам, навіть не вселенському та московському патріархам чи Папі Римському, а виключно українським церквам.
парафіянин Церкви Миколая Чудотворця на Аскольдові Могилі, для УП
01.08.2008
