За всіма наявними політичними ознаками, початок осені стане початком президентської виборчої кампанії, тобто напружених змагань за найвищу владну посаду в державі.
Зайвий раз це засвідчують хоча б спільні "наїзди" президентського секретаріату та речників Партії регіонів на прем‘єра Тимошенко, котра, мовляв, неправильно займається ліквідацією наслідків стихійного лиха на Прикарпатті, і, відповіді, з боку БЮТу — про те, що Балозі просто напекло голову.
І тут неминуче постає простеньке таке запитання — задля чого так званій українській еліті взагалі ця влада?
Якщо спробувати відстежити еволюцію влади в країнах демократичного Заходу, то критерії, які визначають там боротьбу за здобуття влади, докорінно відрізняються від українських.
Важко уявити собі колишнього президента Сполучених Штатів Білла Клінтона, статки якого через декілька років після закінчення президентства складали б, скажімо, більше мільярда доларів. В Америці його, як мінімум, просто не зрозуміли б і розпочали розслідування його корупційної діяльності.
В Україні ж це сприймається як належне, і не лише щодо президентів, а і щодо депутатів чи колишніх міністрів, адже недаремно людина мала стільки років можливість контролювати фінансові потоки, не кажучи вже про такі вітчизняні "традиції", як занесення до кабінетів чемоданчиків з "пеньондзами".
На відміну від більшості вітчизняних політиків, західним не потрібна влада заради тільки грошей. Адже корупційні діяння швидко відслідковуються і покарання буде невідворотним.
Можна сказати, що тут існує принципова відмінність — їм потрібні певні гроші (зовсім не обов‘язково свої власні), щоб отримати владу, а не влада, аби конвертувати її в гроші.
Вони прагнуть реалізувати свої політичні концепції і ідеї. Для західного політика це природно. Оскільки він зможе заробляти на своїй колишній популярності уже пішовши зі влади. Включно з публічними виступами, мемуарами та іншими абсолютно легальними можливостями.
У українських же політиків подібне "незрозуміле" ставлення до влади виглядає, як безглузде прагнення влади. Тобто, з їхньої точки зору, прагнення до влади із-за грошей — це реалізація свої мети, а влада у чистому вигляді — заради влади — як спосіб реалізувати свої політичні погляди — не є зрозумілою.
Тому в їх озвученні це звучить як обвинувачення мало не в усіх страшних гріхах.
Журнал "Форбс" нещодавно вирахував 12 доларових мільярдерів серед депутатів Держдуми Росії. І це після справи ЮКОСу, коли більшість грошовитої публіки намагається триматися якнайдалі від практичної політики, слухняно ділячись прибутками із владою.
В Україні, здається, у Верховній Раді не менше мільярдерів, але їхній вплив незмірно вищий. І статки їхні щедро прибувають впродовж дуже і дуже напруженої парламентської діяльності.
Найбільш наочним прикладом конвертування грошей у владу стала політична діяльність Партії регіонів. Адже вона не є партією, у класичному вигляді. Партія регіонів фінансується передусім Рінатом Ахметовим, дійсно підкоряється його цілям, служить його бізнесу, що підтверджує фактичне подвоєння його капіталу протягом одного року.
Й нічого немає поганого у тому, що хтось став багатим, або дуже багатим. Погано те, що за українських реалій, якщо на одному соціальному полюсі суспільства накопичується супербагатство, на протилежному полюсі зростають суперзлидні.
Адже чи є головним завданням українського суспільства, на яке воно повинно працювати, щоб з’являлися чисельні мільярдери? На авторову думку, суспільство мало б подбати про широке залучення своїх громадян в акціонерні товариства, завдяки чому мільйони людей повинні багатіти, а не одиниці вибраних.
Бо коли утворюється така величезна прірва між полюсами багатства і бідності, і такі разючі відмінності у соціальних групах по розподіленню цього багатства, то відсутність жодних натяків на те, що традиційно звикли називати соціальною справедливістю, неминуче здатне призвести до створення новітньої революційної ситуації.
І у цьому випадку, для більшості громадян України, не буде мати жодного значення, хто брав участь в активному розграбуванні України — чи це "голубі", "помаранчеві" чи ще якісь політичні сили, котрі звикли конвертувати владу в грошові ресурси, а здобуті таким чином фінанси — знову у владу.
Намагання влади перетворити масово громадян України на "маленьких українців" (тобто безсловесних холопів) не прикрашають державних діячів будь-якого калібру, будь-то Віктор Ющенко, Віктор Янукович чи Юлія Тимошенко.
Водночас українці, щоб змінити подібну ганебну ситуацію, мають усвідомити той факт, що не можна обмежити свою політичну діяльність, проголосувавши раз на п’ять років на президентських виборах.
Прорвати замкнене коло олігархічної оборони можливо лише за умови, якщо українське населення активно впливатиме на політику і економіку країни та чинитиме тиск на владу.
Власне, голосуючи на Партію регіонів, електорат продовжує в часі ситуацію, коли, взявши на озброєння лозунги притаманні соціально орієнтованим партіям (російська мова та антинатовська риторика — це не що інше, як гостра політична приправа), її зверхники, по суті, продовжують залишатися провідниками антисоціальної політики.
І наступні президентські вибори матимуть шанс продемонструвати: чи будуть дієвими ті месиджі, котрі посилатимуть у вигляді обіцянок різномасті партії українському електорату.
З авторової точки зору, найбільш оптимальним для розвитку української держави виявився б баланс між лібералами і соціал-демократами при владі. Адже всі інші політичні напівтони лише збивають з толку українського виборця.
Зрозуміло, що ця соціал-демократія повинна докорінно відрізнятися від того, що пропонувала свого часу СДПУ(о) і її керівництво.
В ідеалі ліберали пильнують за тим, щоб конкуренція підштовхувала технологічний прорив, а соціал-демократи стежать за тим, щоб низькооплачувані верстви населення та члени їхніх родин мали реальний шанс на здобуття освіти та кваліфіковану медичну допомогу.
Можливо, зараз Україна потребує більше соціал-демократів, ніж лібералів, адже антисоціальна політика, котра започаткована ще у часи Леоніда Кучми і яка продовжується і до цього часу, є чудовим політичним живильним середовищем для підтримки цих ідей українським виборцем.
Сьогодні, за умови, що в Україні поки що відсутня потужна соціал-демократична партія, спробувати відвоювати для себе цю нішу могла б Юлія Тимошенко зі своїм БЮТом.
Адже, якщо враховувати український менталітет, то для українського народу куди є ближчим намагання будувати країну застосовуючи соціал-демократичні концепції з додатком такого виду солідаризму, який був притаманний за часів Аденауера, скажімо, німецьким християнським демократам.
Аніж продовжуючи будувати ющенсько-ахметівське суспільство ліберального капіталізму з пріоритетом для великого бізнесу і ігноруванням прав і потреб українського населення.
Під час наступної президентської кампанії багато чого буде сказано щодо позитивів і негативів президентства Віктора Ющенка. Проте уже зараз, аналізуючи його діяння протягом цих років, можна прийти до суперечливих висновків.
Адже цілком можна пригадати, що у 2004 році кандидат у президенти Віктор Ющенко обіцяв: бандитам тюрми, рішучу боротьбу з корупцією, усунення олігархів від влади, докорінну зміну стилю діяльності адміністрації президента.
А також укріплення національно-патріотичного руху, наближення України до європейських структур, розвиток демократії, укріплення міжнародного авторитету української держави, забезпечення гідного рівня життя громадян України, тощо. Присягався у вірності своїм соратникам по боротьбі за владу.
Однак навіть поверхневий аналіз показує, що у більшості випадків обіцяне не було виконане. Жоден з бандитів в політиці, про яких говорив Ющенко, так і не сів на лаву підсудних. Корупція не стала меншою, аніж була за часів президента Кучми.
Олігархи захопили владу повністю, секретаріат президента, всупереч Конституції, перебрав на себе значну частину функцій президента. Крім того, Ющенко не лише втратив союзника в особі Тимошенко, але й фактично розвалив свою партію НУ, а потім блок НУНС.
Та й під великим питанням — чи стала Україна у 2008 році ближче до НАТО і Європейського Союзу, ніж у 2005?
Безглуздо заперечувати факт, що у 2004 році Віктор Ющенко здобув таку потужну підтримку, на яку не зміг розраховувати жоден кандидат у президенти до нього та, очевидно, ще й довго не зможе сподіватися після нього.
Все це було і з цим не посперечаєшся. Ющенко консолідував у своїх лавах абсолютно різних людей. Але, можна сказати, що вони консолідувалися проти "професора" Януковича і без участі Ющенка.
Проте, тим не менше, ця безпрецедентна консолідація швидко закінчилася, і знову ж таки, складно заперечувати, що у цьому винен насамперед він сам.
Тепер, через роки, після Помаранчевої революції, стає очевидним, що Ющенко зміг консолідувати політиків і український народ тільки для просування себе на президентську посаду.
То що ж, власне, дала подібна консолідація українцям і Україні? Адже усе більше стає зрозуміло, що нині гаранта все більше цікавить конвертація влади у гроші. Хоча сама влада, як похідна таких можливостей, також не є зовсім зайвою.
Можна сказати, що в 2004 році Віктор Ющенко використав на свою користь увесь могутній потенціал, котрий був сформований ідеологічними творцями Народного руху за участю інтелектуалів, письменників і політиків: В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Івана Драча, Степана Хмари, Віталія Дончика, Володимира Яворівського, Юрія Покальчука, Павла Мовчана, Дмитра Павличка, Юрія Щербака…
Саме ці яскраві особистості і ще багато інших подібних до них формували національну ідею незалежності України. Ющенку в 2004 вдалося зробити те, що не вдалося реалізувати раніше в зв’язку з розколом Народного Руху і смертю (чи вбивством?) національного лідера всеукраїнського масштабу В’ячеслава Чорновола.
Того, котрого ніхто, як не намагався, так і не зумів звинуватити у конвертації влади у гроші, котрий не набув ані маєтків, ані "хатинок", ані грошовитих "друзів".
По суті, Віктор Ющенко під час Помаранчевої революції одягнув на себе "сорочку лідера нації", котра шилася для старшого Чорновола і дісталася президенту в спадок, у зв’язку з певним збігом складних політичних обставин.
І хоча Ющенко поспішив одягнути на себе цю одежину, але від цього справжнім лідером нації так і не став.
Отже, цілком природно, що під час тяжкого лиха на Прикарпатті, він абсолютно спокійно, за заздалегідь затвердженим ним графіком відбув з Києва комфортабельно відпочити на гарячому кримському пісочку...
