Авторська стаття голови фракції НУ-НС у Верховній раді В'ячеслава Кириленка на "УП" "Процес чи результат? Або трохи про відповідальність політиків" викликала резонанс і породила чимало роздумів.
Важливість піднятої теми для українського суспільства не підлягає сумніву, тому хотілося б поділитися і власними думками з приводу піднятих проблем.
Дуже добре, що політики, нарешті, починають говорити про суть проблем, що існують в Україні, і шукають способи їх розв’язання.
Справді, ми часто чуємо, що питаннях ставлення до мови, НАТО, УПА різні регіони сучасної України є роз’єднаними.
Не можна, на мою думку, також заперечувати, що історичні корені різності регіонів України все-таки існують. Бо Україна географічно, а краще сказати — цивілізаційно, опинилася на межі західної (європейської) та азійської (євразійської) цивілізацій. В різні часи і по-різному, але саме по її території проходила межа, своєрідний вододіл між ними, спричиняючи найдраматичніші сторінки української історії.
Останнім проявом цих різностей стали події навколо президентських виборів 2004 року, які закінчилися помаранчевою революцією. Те, що протиріччя були свідомо забарвлені і каталізовані тодішнім правлячим режимом Кучми не змінює суті справи. Як і того, що в кінцевому підсумку протиріччя вирішилося на користь європейської системи цінностей, хоч і з невеликою перевагою.
Можна було б лише вітати, якби в сучасній Україні економічна інтеграція робила б країну справді єдиною і дійсно відсувала питання мови, НАТО і УПА на другий план.
Проте на разі це слабо проглядається. І глибина та тривалість суперечок навколо вищезгаданих тем, їх емоційне забарвлення лише сигналізують, що без вирішення цих протиріч ми як нація далі рухатися вперед не зможемо. Бо корінна проблема українського суспільства не в різному ставленні до НАТО чи УПА, це є лише зовнішні симптоми.
Головна проблема України — в невирішеності базового питання: питання цивілізаційного вибору. Хто ми є: європейці чи євразійці?
Переконаний, Україна (поки що) роз’єднана саме за цим базовим чинником. А це вирішальним чином впливає на все інше: політику, спосіб співжиття між людьми, ведення бізнесу, співвідношення індивідуального та колективного начал в ментальності, ставлення до державних інституцій і т.д.
Цей вибір, раніше чи пізніше, має свідомо зробити саме суспільство, кожен громадянин у своїй свідомості, кожен політик чи чиновник. Зробити це свідомо, з внутрішніх переконань і через зусилля волі, бо цивілізаційний вибір передбачає у наслідку певні дії, зміну лінії поведінки.
Побажання більшої свободи в економічній діяльності, зменшення податкового свавілля та державної корупції правильні. Але вони, побажання, мало що змінять і залишаться в кращому випадку благими намірами, якщо ми самі для себе не виберемо, яку систему цінностей поділяємо і за якими правилами збираємося жити.
Бо в азійському способі виробництва, тим більше в його гіршому постсовєцкому прояві, свобода економічної діяльності розуміється суб’єктом цієї діяльності зовсім по-іншому і призводить до інших наслідків, ніж заснована на протестантській традиції економічна конкуренція індивідів західного зразка.
Під економічною свободою євразійство розуміє розгнуздану вседозволеність, принцип: бери все, що можеш переварити, і рейдерство як найбільш мерзенну і вироджену форму захоплення власності, що нехтує будь-якими нормами моралі і права.
Цілком справедлива вимога зменшення податкового свавілля в євразійському (постсовєцкому) виконанні призводить до масового ухилення від сплати податків взагалі, через шахрайство чи хабар.
В той час як західна система цінностей визнає встановлений державою на тривалий період відносно справедливий податок необхідною умовою життєдіяльності суспільства, а ухилення від його сплати — як найтяжчий кримінальний злочин.
Без засвоєння європейського світогляду, західної системи цінностей "більша свобода в економіці", "зменшення податкового свавілля" і тим більше "дворазове зменшення державної корупції" залишаться гарними, проте порожніми звуками, більше того, вони служитимуть красивою оболонкою збереження того напівіснування, "і тим, і сим" — нездатності вибрати або протистояти, яке переслідує українців з XIV століття.
Ми або змінюємо в своїх головах вертикальну модель співіснування в суспільстві ("я — начальник, ти — дурак") на горизонтальну ("людина людині людиною є"), або продовжуємо жити в пост-совку. Все решта — похідне.
Ми йдемо в НАТО не для того, щоби протиставитися Росії, а через переконання, що ми і Європа — "однієї крові", що ми поділяємо однакові цінності і однаково готові їх захищати.
Прилучившись до європейських ідеалів свободи і справедливості, ми — через ефективну і цілеспрямовану працю — отримаємо добробут, а не навпаки — в погоні за наживою будь-якою ціною будемо імітувати захоплення цими ідеалами.
З цієї точки зору питання НАТО принципове, оскільки це взяття на себе зобов’язання дотримуватися певних цінностей, а також правил та стандартів, що з цих цінностей випливають.
А дискусія з Росією про газ, нафту, транзит і флот — це зовсім інша площина і вона в жодному разі не може пов’язуватися з відновленням української приналежності до західної культури. Про НАТО дискутувати з Росією потреби немає.
Хочу звернути увагу на одну деталь. Однією з принципових відмінностей між західною і східною цивілізаціями є ставлення до конфліктів, що виникають в суспільстві. Західна традиція побудована на тому, що конфлікт між індивідами і суспільними групами є природними і неминучими.
Їх не треба боятися, розв’язані конфлікти є джерелом суспільного поступу. Боятися треба конфліктів без правил і традицій їх розв’язання, бо такі конфлікти знищують їх учасників.
Суспільний договір в європейській традиції спрямований не на зняття конфліктів, а на правила їх розв’язання через знаходження компромісу і взаємне врахування інтересів.
Натомість євразійський механізм суспільної взаємодії шукає такі рецепти, які дозволять уникати конфліктів, наперед виключають протиріччя, бо східні суспільства не мають традиції їх розв’язання і тому інтуїтивно прагнуть усунути їх на старті.
Євразійська традиція передбачає наслідком розв’язання конфлікту неминуче знищення того, хто програв, не залишаючи йому жодних шансів. З цієї точки зору помаранчева революція була якраз європейським способом вирішення суспільного конфлікту. Вона залишила стороні, що програла, шанс повернення у владу.
Нерозуміння цієї принципової різниці породжує плутанину в головах і в ідеологіях: "давайте усунемо суспільні протиріччя і будемо уникати важких тем", бо вони, бачте, розколюють суспільство — як тут не згадати Литвина з його останніми ініціативами?
Саме через такі підходи в Україні все ще вважається нормальним заперечувати голодомор 30-х років як геноцид українців, визнавати героями війни НКВДистів і "ястребків", які ніколи з фашистами не воювали і називати членів ОУН та бійців УПА, що боролися з людиноненависницьким комунізмом, "фашистськими пособниками".
Багато в чому завдяки особистим життєвим переживанням президента України ми домагаємося всесвітнього визнання і засудження голодомору. Хоча це потрібно в першу чергу для нас самих: усвідомлення, що голод 30-х задумувався для того, щоб остаточно добити виснажену громадянською війною і колективізацією українську націю, повинні навіки закарбувати моральний імператив: подібне, навіть у найменших масштабах, не може повторитися у будь-якому куточку Землі.
Так само визнання заслуг бійців УПА полягатиме для сучасного українського суспільства в усвідомленні того, що саме завдяки цій беззавітній і на перший погляд безнадійній боротьбі подібний голодомор і знищення українства не повторився на Західній Україні.
Більше того, вчинений опір народив таке почуття як нескореність, героїчну традицію, яка в кінцевому підсумку привела Україну до незалежності і визначила майбутнє українського народу на багато століть вперед.
Суть проблеми, звичайно не у пільгах для тих, хто боролися і вмирали за Україну, і не у формальному визнанні статусу УПА, вісім обласних Рад це уже давно зробили.
Суть у відновленні справедливості — у чесному визнанні того, що завдяки в тому числі і їхній боротьбі ми маємо незалежну Україну, а це є абсолютною цінністю всіх її громадян.
Так само як козацтво і Запорізька Січ у середні віки, попри всю її неоднозначність містила ознаки боротьби за українську ідентичність і незалежність, а боротьба армії Махна у 1918-22 роках, будучи за формою боротьбою за землю і свободу від всякої влади була селянським архаїчним устремлінням до незалежності від імперсько-комуністичної Москви.
Тому, не питання, щоб наша правда про ОУН і УПА стали загальною, питання в тому, що схід і південь України знали цю правду. Без прикрас, але і без ідеологічних штампів.
Безумовно, Україна свій цивілізаційний вибір робить. Саме робить, бо це є тривалий процес, а не одноразовий акт. Занадто багато об’єктивних і суб’єктивних перепон на цьому шляху.
Одні цей вибір зроблять швидше, інші — пізніше. Ті, хто усвідомлять свою приналежність до європейської цивілізації швидше, мусять допомагати тим, кому вибір дається важче.
В кінцевому підсумку від такого вибору виграє все українське суспільство.
