Через недалекоглядність проросійських олігархів, які згаяли час, потрібний на реконструкцію промисловості, сьогодні страждає національна безпека України
У 1990-ті роки Донбас як найбільш насичений радянською промисловістю український регіон переживав економічне лихо й найдужче потребував реформ. Вугільна галузь, яка у 1980-х виявилася одним із головних факторів краху економіки СРСР, після 1991-го стала вже головним болем України. Становище у вуглепромі було жахливим. У Донецькій та Луганській областях працювало близько 250 шахт, більшість із яких вважалися збитковими. Штат співробітників був роздутий, застаріле обладнання вимагало заміни й ремонту, катастрофічними бачилися справи з постачанням. Крах соціалістичної економіки поставив промисловість у такі умови, коли всі опинилися одне одному винні, але ні в кого не було грошей, щоб розплатитися. На шахти не надходили кріпильний ліс, конвеєрна стрічка, кабелі. Втім, проблеми були і в інших підприємств. Зупинялися численні заводи, що працювали на оборонну промисловість, а також інші виробництва, залишені без сировини.
Масштаби економічної катастрофи, яка спіткала Донбас у середині 1990-х, важко передати. Люди жили без зарплат по півроку. ВВП падав на десятки відсотків за рік і на 1999-й становив лише 40% показника 1990-го. Головне завдання, яке стояло тоді перед урядом України, було знизити величезне навантаження на бюджет і хоч якось зарадити кризі взаємних неплатежів. Для цього, зокрема, годилось позбутися тягаря нерентабельних, безперспективних шахт. Вирішити ці проблеми без іноземної кредитної допомоги було практично неможливо, і влада звернулася по гроші до потенційних кредиторів.
Допомагали Україні спочатку охоче. Світовий банк заявив про свої плани виділити на реструктуризацію вугільної галузі $300 млн. Тоді для Києва це була дуже велика сума.
Це зараз на Донбасі багато хто вважає слово "реструктуризація" лайливим, згадуючи про те, як її проводили. Але за первісним задумом шахтарям закритих копалень належали значні компенсації, а також сприяння у відкритті малого бізнесу. Саме під такі гарантії брали гроші у Світового банку вітчизняні чиновники. Якби все спрацювало так, як було заплановано, Донбас нині, певно, мав би інакший вигляд. Утім, шахтарі так і не побачили цих коштів. Суми були нахабним чином привласнені посадовцями, а шахти по-варварському розпиляні на брухт.
Суть цієї схеми розкрив у своєму інтерв’ю підприємець із Луганської області Костянтин Ільченко, який орендував одну з копалень іще в середині 1990-х, намагаючись робити приватний бізнес на вугіллі: "Чому шахти закривали так бездумно і зрештою просто різали на брухт? Гроші, що надходили від Світового банку нібито на їх реструктуризацію, насправді осідали на рахунках представників родини Леоніда Кучми. А щоб на місцях голови ОДА, керівники вугільних об’єднань та інші чиновники не ставили "непотрібних" запитань, вугільні рудники, що називається, віддали їм на відкуп. За знищення шахт чиновникам дозволяли списувати гірниче обладнання й вивозити його контрабандою до Росії (котра його тоді не виробляла). І таким чином усім стало "добре"…."
Пізніше, коли кредитори стали усвідомлювати, що виділені ними кошти витрачаються якось неправильно, кредитування реструктуризації згорнули. Але для шахтарів Світовий банк назавжди став ворожою, ненависною установою, що позбавила їх шматка хліба. Про те, що винних потрібно було шукати в іншому місці, гірники не задумувались. А місцева влада й горлопани з КПУ та ПСПУ допомогли їм швидко знайти крайнього. Афера із закриттям шахт стала однією з головних причин ненависті й недовіри населення Донбасу до Заходу, тож і передумови нинішньої війни закладалися саме в ті роки.
Зрештою, через фінансові махінації тодішніх керівників країни й Луганської та Донецької областей (на той час ці регіони очолювали Єфремов та Янукович) Донбас не побачив ані грошей, ані реформ. Виділені кошти замість того, щоб оживити економіку, фактично допомогли місцевим чиновникам загнати її ще далі у глухий кут.
Безліч шахт Донбасу наприкінці 1990-х було бездумно закрито лише для звіту перед кредиторами. Багато експертів досі переконані, що куди вигідніше було б приватизувати їх або здати в оренду приватному бізнесу. Але держава вважала за краще зруйнувати, а не зберегти. Наслідки такого бездумного підходу насамкінець і призвели до соціального вибуху в регіоні, який ми маємо нещастя на власні очі спостерігати тепер.
Цікаво, що не допомогли кредити й іншим галузям донецької промисловості. За 23 роки незалежності місцевий бізнес анітрохи не дбав про те, щоб модернізувати старі радянські виробництва й зробити їх конкурентоспроможними на світовому ринку. Замість цього законсервували орієнтацію промисловості краю на Російську Федерацію, яка склалася ще за радянських часів.
Розмови про те, що Україна не може продавати свої товари нікуди, окрім РФ, давно стали чимось на зразок мантри, яку безперестанку повторюють усі пов’язані з Москвою політики та бізнесмени. Водночас така ситуація — аж ніяк не даність, лише банальне небажання докладати зусилля та розвиватися. Великий бізнес не тільки не старався диференціювати канали співробітництва, а й навпаки, дедалі більше узалежнював себе від Москви.
Приміром, компанії Ахметова тільки у 2013 році набрали кредитів у РФ більш ніж на 1 млрд грн. Так, "Гірські машини" позичили у Сбербанку Росії 250 млн грн, а ДТЕК — $160 млн у ВТБ. Ці гроші не зробили компанію більш конкурентоспроможною на світовому ринку, зате ще тісніше прив’язали до російських партнерів.
Ще раніше, 2011 року, ахметовський Метінвест залучив із Європи кредит на $850 млн! Однак енергомісткість металургійних підприємств олігарха в Макіївці, Єнакієвому й Маріуполі зменшено так і не було. Як і раніше, вони споживають надмірні обсяги газу, значно більші, ніж у європейських виробництв.
2011 року взяв кредит на $100 млн у Сбербанку й концерн "Стирол" Фірташа, який тепер теж потерпає від високої ціни на газ.
Резюмуючи спостереження за динамікою донбаської індустрії двох останніх десятиліть, доходиш парадоксального висновку, що численні кредити не тільки не допомогли промисловості двох областей подолати проблеми й вийти на рівень рентабельності розвинених країн, а навіть посилили хибні тенденції, поступово довівши до ще гірших деградації та занепаду. Ринкова ціна на газ, як і раніше, непідйомна для наших хіміків та металургів. А машинобудівники, як і раніше, можуть продавати свою продукцію переважно до країн третього світу.
Бездумна прив’язка до російських ринків та небажання промисловців змінюватись і розвиватися поставили окремі виробництва на межу виживання.
