Двадцять років тому, коли у повітрі вже ширяв дух свободи, була заснована Українська Гельсінська спілка — легальна загальнонаціональна організація.
Тоді чи не вперше майже відкрито заговорили про політичні й економічні права громадян. Очолив Спілку багаторічний політв’язень Левко Лук’яненко, який ніколи не приховував, що любить Україну більше за все на світі, дужче за мати й батька. Хоча саме останні й "винні" у тому, що їхній син народився 24 серпня, у день проголошення незалежності України. Сьогодні Левко Григорович, хоч і не працює у стінах Верховної Ради, без політики жити не може. Він переконаний — колись в Україні "доба обивателів" мине і нарешті прийдуть люди високого духу.
- Левку Григоровичу, ви вже добре підготувалися до двадцятої річниці створення Української Гельсінської спілки, що відзначатиметься 8 липня?
- Як могли. Ми звернулися до влади, аби вона якось допомогла. Я особисто зустрівся з Президентом і він висловив бажання взяти участь у підготовці до відзначення ювілейної дати. Віктор Ющенко пообіцяв, що близько сімдесяти активістів Української Гельсінської спілки (УГС) з областей зможуть приїхати до Києва за гроші держави. Ними будуть ті, що у 1989-1990 роках були активними членами і сьогодні не відійшли від цієї роботи, залишаючись на патріотичних позиціях. Також Президент пообіцяв надати Український дім для святкування. Проте різні обставини змусили перенести його на 20 та 21 серпня. 20-го серпня відбудуться заходи в Будинку вчителя, а 21-го — в Українському домі. До цієї дати маємо підготувати виставку, аби фотографіями й документами доповнити історію діяльності УГС.
- Але, наскільки я розумію, Гельсінська спілка проіснувала недовго?
- Так, із середини 1988 до травня 1990 року. У квітні 1990-го ми провели з’їзд УГС і перейменували її в Українську республіканську партію. І це вже інша історія. Проте діяльність УГС становить окрему добу в історії боротьби за демократичні свободи та незалежність України.
У 1987 році випустили основну частину політв’язнів. І вони, роз’їхавшись по областях, почали активно працювати і мобілізовувати людей до Української Гельсінської спілки. До того часу від 1976 до 1988 року це була Українська Група сприяння виконання Гельсінських угод. Коли в 1985 році почалась демократизація і деспотичний режим послабили, ми вирішили перейменувати УГГ в УГС. У 1988 році я був ще у Сибіру на засланні, але Михайло Горинь від імені групи активістів запропонував мені очолити спілку. Я погодився, хоч спитав, який зміст мене обирати. Горинь сказав, що, можливо, після оприлюднення Декларації принципів нас усіх посадять. На це я сказав, що у такому разі я готовий повернутися в тюрму, бо моя фуфайка ще смердить камерою. У липні у Львові організували величезний мітинг і проголосили Декларацію принципів як програму діяльності. До Виконавчого Комітету ввійшли шість осіб: Михайло Горинь, Микола Горбаль, Левко Лук’яненко, Євген Пронюк, Степан Хмара та В’ячеслав Чорновіл. Я ж із заслання повернувся у січні 1989 року і з лютого приступив до виконання безпосередніх обов’язків керівника.
- Чи скрізь по Україні діяли колишні політв’язні?
- Ні, не скрізь. Але то був період демократичного піднесення і люди йшли до нас, прагнучи щось зробити для України. Ми розширювали нашу діяльність, прагнули більше працювати, більше сказати людям. Чекісти нас переслідували, виганяли з роботи. А ми відповідали організацією мітингів, зборів протестів. Нас розганяли, а ми наступали. Почали поширювати значки — жовто-блакитні прапорці. В Україні їх не можна було виробляти, тож ми зверталися по допомогу до наших прибалтійських союзників — до литовців. Для розширення ідеологічного наступу утворили три прес-центри у Москві (очолював Анатолій Доценко), у Києві (очолив Сергій Набока), у Львові (очолив В’ячеслав Чорновіл). У Києві на той час не було ніяких іноземних кореспондентів. Тому ми з України телефонували Доценку, а він вже передавав нашу інформацію далі за кордон через іноземні консульства та різні місії у Москві. Ми намагалися передавати і просто з Києва телефоном, але КДБ переважно обривав розмови на півслові. УГС почала видавати листки. Їх друкували на тонкому папері на машинці і роздавали на зборах, мітингах, вони йшли за кордон. Коли вони потрапляли туди, їх друкували в газетах, а вже завдяки останнім радіо Свобода передавала інформацію на Україну.
Гельсінська спілка брала активну участь у міжнародній діяльності. Її можна поділити на дві частини: у межах СРСР і поза межами СРСР. У межах Союзу відбувалися збори представників національно-демократичних рухів народів Радянського Союзу. Одна з зустрічей відбулась у Львові, інша — у квітні 1989 року в Естонії. У першій я не брав участі, бо був у Сибіру, другу — очолив. Ми обмінювалися думками про те, як боротися проти імперії і за демократію та свободу. Міжнародна робота була важливою у тому аспекті, що латиші, литовці, естонці менше часу перебували під окупацією Москви, тому у них краще збереглося юридично-державницьке мислення, вони дуже добре орієнтувалися у політичній ситуації. Коли ми обмінювалися досвідом, то з’ясували, що вони придумали геніальну річ. Ось всі ми боремося за свободу України: оунівці, упівці, пізніше — багато окремих груп, серед яких були ті, що у концтаборах боролися за незалежну Україну аж до загибелі. Концентрованим виразом мети була формула "самостійність". А прибалти дуже цікаво замінили поняття самостійності поняттям національного суверенітету і поділили його на кусочки: сувернітет культурний, сувернітет економічний, сувернітет політичний. Це — геніально! Коли Верховна Рада республіки проголошує економічний сувернітет, тобто вона хоче контролювати підприємства на своїй території, то цей крок — недостатня підстава, аби Москва пустила танки та все розчавила. Разом з тим це був величезний крок до незалежності. Через деякий час республіки проголосили культурний суверенітет. Потім — політичний. Тобто проблема суверенітету була розкладена на окремі складові, кожна з яких буда недостатньою підставою для застосування Москвою зброї. Але так, крок за кроком, суверенітет перетворюється у незалежність.
- Тож ви жили у передчутті змін?
Потроху на Україну починали допускати іноземних кореспондентів. Через два місяці після мого звільнення я зустрівся з кореспонденткою з Лондона і вона записала величезне інтерв’ю про стан нашої боротьби. Легше стало зателефонувати за кордон. До того, коли я дзвонив у Москву, то грубий голос російською мовою майже матом ричав: "Вы не туда звоните". Але якось одного разу мені вдалося додзвонитися до Німеччини і продиктувати Володимиру Козаку усю футурологічно-історичну брошурку "Що далі?". Цілу ніч висів на телефоні. Позаяк говорив швидко, то завдав багато клопоту. Проте вони доволі оперативно розшифрували й надрукували. Поступово ставало більше свободи.
- Яку роботу ви вважали найважливішою?
- Мітинги та збори. Виконавчий комітет (ВК) збирався у квартирі Миколи Горбаля і планував різні вуличні заходи. Раз на місяць (а бувало й частіше) скликали Всеукраїнську координаційну раду (ВКР). Аби менше докучала міліція, доводилося міняти місце зустрічей. Потім стали проводити збори ВКР за адресою Олегівська, 10. Коли приходила міліція, ми старалися або розбігтися, або в разі невдачі — відгавкуватися. Я сам у Києві жив напівлегально. Був прописаний у Седневі, де мешкала моя сестра. Тож коли сідав до автобуса і їхав у Київ, мене часто зустрічали біля станції метро Лісова, брали під руки, садили у машину і везли назад у село. Тому я змушений був хитрувати і їздити з пересадками. У Києві мешкав у різних людей, але часто змінював місця. Заснування філії УГС в областях вимагало багато поїздок, тому в ті часи я частіше спав у вагонах, ніж у чиїйсь квартирі.
- Чому вам не дозволяли жити в Києві?
- За радянськими законами звільненому політичному в’язневі забороняли жити ближче, ніж за 100 кілометрів від столиці республіки. Наприкінці 1989 року я хотів купити собі хату. Думав купити біля залізниці убік Ніжина, бо я з Чернігівщини. Але чекісти пронюхали і зірвали договір. Пам’ятаю, одного разу ми з господарем домовилися, але потім він загнув таку ціну, що я не зміг заплатити. Я йому так і сказав, що мені все зрозуміло.
- Але все-таки вам вдалося купити хату, чи не так?
- Потім я схитрував — попросив одну жінку, яка могла цим зайнятися без моєї участі. І вона знайшла хату в Хотові. Домовилися з господарем. Я приїхав туди вночі, подивився, переночував. Погодився. Перебирати у мене не було змоги. Та молодиця купила її для мене. Проте там я майже не бував. Переслідування припинилося, коли в березні 1990 року я став депутатом Верховної Ради України, провели навіть телефон. А до того навіть у газеті, коли про мене написали велику статтю, на мене в Хотові дивилися як на звіра.
- Невже було так легко стати депутатом?
- Мені — так. Усього в окрузі було десять кандидатів. Агітаційною роботою проти мене керували з ЦК КПУ. Та я був сміливий і не боявся говорити правду. Думаю, мої виступи були більш аргументовані, я краще складав свою програму, ніж комуністичні кандидати. Уже в останні дні перед виборами зорганізували дискусію в Будинку політосвіти. Представники з обкому партії хотіли дати останній, переможний бій. Дискусія тривала чотири години. На всі питання я давав пряму, рішучу, категоричну і гостру відповідь. Наприклад, мене запитували: "Як ви ставитеся до Леніна? Як до генія?". На це я відповідав: "Це геніальний (пауза) бандит". Уявляєте собі, що означала така відповідь у радянський час? Але я все-таки переміг своїх комуністичних брехливих конкурентів на виборах. Мою виборчу компанію зробили показовою. Вони зафільмували її і показували у Києві республіканським партійним функціонерам. Учили їх, як треба вести виборчу кампанію і як боротися з націоналістами.
- Тобто настав час більшої свободи слова?
- Так. За критику системи вже не ув’язнювали. Для боротьби проти мене в ЦК КПУ склали список питань і сексоти їх ставили мені на зустрічах з виборцями. Питання мали показати виборцям мої антирадянські настрої і налаштовувати їх проти мене, але моя правда схиляла людей на мій бік. Сексоти завжди терпіли поразку.
- Чи було під час передвиборної кампанії особливим "аргументом" ваше тюремне минуле?
- Про минуле я розповідав. І це діяло. Бо, наприклад, у Галичині було багато людей, які сиділи. Усі вони були обережні — ніхто не знав, чим закінчиться демократизація. Не всі, як я, хотіли ризикувати. Але тихенько вони агітували своїх родичів та друзів за мене, тож я мав перемогти. Тоді організатори виборів схитрували: у бюлетені прізвища були розміщені за алфавітом і кожне з них відокремлювалося абзацом. А моє прізвище вони підсунули в один абзац з попереднім. І цю хитрість не помітило багато людей. Навіть коли я переміг, набравши 52%, сусіди, які за мене агітували з розпачем казали, що вони за мене не проголосували, бо не побачили у списку. Отже кінець-кінцем цей технічний фокус теж не спрацював, хоча й відібрав багато голосів.
- У таборах було цікавіше жити, ніж на волі?
- В ідейному змісті, очевидно, так. У таборах були зібрані особистості з усього Радянського Союзу. Це були люди, які наважилися виступити проти комуністичної диктатури.
- Усе можна було відкрито обговорювати?
- Переважно відверто говорили тільки друзі між собою. Хто наважувався говорити відкрито, той наражався на великі неприємності — цілу систему покарань. Я був одним із тих, хто говорив відкрито, тому за п’ятнадцять років із концтаборів двічі потрапив до Володимирської в’язниці. Я мав юридично незрівнянно міцнішу позицію, ніж повстанці, бо я став засновником нового напрямку боротьби — за вихід України на основі радянського законодавства і міжнародного права. До того були групи бандерівського спрямування, які були переконані — треба шукати зброю і боротися за незалежність. Марксистська ідеологія теоретично мала частину про право нації на самовизначення. Тобто Конституція Союзу, знову-таки теоретично, дозволяла вивести Україну з Союзу, Кримінальний кодекс — не забороняв, марксизм — передбачав. Тож їм дуже важко було зі мною, тому що я завжди питав, де я порушив закон, покажіть. Мої ж дії кваліфікували як зрада батьківщині. Але це ж все софістика і вона не переконлива. Звичайно, коли я писав заяви та скарги, то повстанці, з якими я дружив, казали мені, що якщо я думаю у такий спосіб звільнитися, то помиляюся — така заява дедалі глибше мене садить. Казали, що я ніколи не вийду з такими з такими заявами. Але мені ж важлива не свобода, а боротьба за незалежність.
- І як це "оформляли"?
- По-різному. Наприклад, за передачу за кордон заяви Голові Президії Верховної Ради УРСР Коротченку про активізацію націоналістичних настроїв тощо, "шили" націоналістичний світогляд.
- Про що ви думали у перші дні, коли вас заарештували?
- Думав про те, хто нас провалив, як воно так сталося.
- Ви чекали на це?
- Коли ми за це взялися, то не можна було не чекати на арешт. Тож коли арештували, то — арештували.
- Зрадники були?
- Був зрадник Ващук. Він довідався від Степана Віруна про створення Української робітничо-селянської спілки і доповів Львівському КДБ.
- Ви знали, як виглядають зрадники? Погляди видавали?
- Зовні вони не відрізняються від чесних в’язнів. В ув’язненні всі спостерігають за всіма. Людині властиво помилятися. Помилки викликають підозри, а потім і викриття.
- Як Ви ставитися до проекту "Великі українці"?
- Дуже добре, що він з’явився і в Україні, бо поставив перед усіма телеглядачами проблему знання нашої історії. А це питання означає, що людина має задуматися над тим, хто у нас є великими постатями. Сама передача про великих українців мало що дає, бо, по-перше, велике видно здалека, а по-друге, занадто велика маніпуляція ставить під сумнів результати визначення великих українців.
- Чи важко було жити під наглядом?
- Таке питання можна ставити будь-кому, хто жив при радянській владі. Бо кожен радянський громадянин знав, що не можна говорити все, що думаєш. Роздвоєність, розтоєність свідомості — це характерне явище для радянських часів. Кожен знає, що можна казати на зборах або при незнайомих людях, а що говорити у вузькому колі. І до ув’язнення я знав, що сексоти є в університеті, в армії. Хто саме? Байдуже. Їх часом можна було застати на горячому. Коли був студентом, то випадково виявив, що один кореєць, який весь час крутився біля нас, був сексотом.
- Ви ж закінчили Московський університет?
- Закінчив.
- Був час, коли вас могли позбавити студентського квитка?
- Я спочатку хотів вислужитися, стати секретарем райкому, потім обкому, а вже потім зробити щось добре для України. Так, як це зробив Горбачов. Але потім я зрозумів, що це хибний шлях. Коли я вирішив змінити стратегію — боротися з підпілля, стало морально дуже важко. Уявіть собі, це ж московський юридичний вуз, який готує кадри для зміцнення держави, а я тут сиджу для того, аби підготувати себе до боротьби проти цієї держави!
- Чула, з Горбачовим ваші шляхи перетиналися...
- Ми разом навчалися, але він був на два роки старшому курсі. Ми зустрічалися на різних факультетських зборах. Однак не можу похвалитися, що з ним дружив.
- Ось ви весь час говорите про Україну, а яке місце у вашому житті займає родина?
- Я думав про своїх батьків і пішов на боротьбу для того, щоб їм краще жилося. Наша нація боролася, відколи татаро-монголи розбили нашу державу. Завжди знаходилися хлопці, які замість того, щоб парубкувати, брали коня, шаблю і їхали на Запоріжжя. А там не було ні теплої подушки, ні ласкавої руки коханої дівчини, там було все інше — і холод, і голод. Але то була війна за утвердження України, війна проти окупантів. Я і по лінії батька, і по лінії матері козацького роду. І село у нас було скоріш козацьке, у ньому народжувалися такі хлопці та дівчата!
- Але ж ваша перша дружина вас не дочекалася, хоча була з вашого села?
- Було так. Вона довго чекала — шість років. Потім побачила по мені, що не дочекається і подала на розлучення.
- Побачила, що ви Україну любите дужче, ніж її?
- Більше за дружину, за маму та батька, більше за самого себе.
- З нинішньою дружиною ви однодумці?
- Вона мені в усьому допомагає. Колись в Івано-Франківську вона була однією з трьох осіб, які першими підняли український жовто-блакитний прапор. Вона його пошила. Вона була активісткою УГС. І власне зі зборів Української Гельсінської спілки почалося наше знайомство.
- У вас з нею виникають суперечки?
- Ідейних не виникає. Маємо часом різне розуміння проблеми, різні підходи до їх вирішення. Вона з патріотичного роду, має свою голову і по-своєму прийшла до своїх переконань. Її брата судили за поширення статті Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація". Її родичі боролися і були заслані до Сибіру, деякі звідти не повернулися.
- Є люди, до яких ви прислухаєтеся?
- Хоча я вже старий чоловік і, можна сказати, маю дуже високу освіту, але коли розмовляю з людиною, яка годиться мені у сини чи навіть онуки, то я слухаю, що вона каже, а не дивлюсь, скільки йому років. Для мене найвищим критерієм є логічність і правильність мислення, а не вік чи заслуги. Я при всіх своїх заслугах можу неправильно дивитися на те чи інше питання, а студент розуміє деякі речі краще, ніж я. І це мені допомагає. Мені завжди приємно дізнатися, як думає молоде покоління.
- Для вас мовне питання принципове?
- Так, без української мови нація не може розвивати свою культуру, науку, духовність, тому подолання русифікації — найважливіше завдання на шляху відродження України.
- Чи було бажання та можливість виїхати за кордон?
- Спочатку виникало бажання, але не було можливості. Коли з’явилася можливість, то вже й бажання не стало.
- А коли найдужче хотілося?
- Коли я повернувся після п’ятнадцяти років заслання. Я розвернув страшенно активну діяльність — створили Гельсінську групу в Україні, багато писав, їздив. КДБ весь час за мною ганявся, ловив, штрафував, тримав мене на межі суду за порушення адміністративного нагляду. Тоді подумав, або вони мене вб’ють або штучно зловлять на якомусь порушенні, бо на той час я мав уже два за порушення офіційного нагляду — ще одне і знову тюрма. І тоді я написав заяву, аби мене відпустили за кордон. Мені відмовили. Та я думав, що робитиму те саме за кордоном, лиш там не треба буде ховатися. Бо тут я весь час змушений щось приховувати. Якось завернув документ у тонку трубку і заховав у вазон з квітами. А жінка відзначала день народження співробітниці і подарувала їй той вазон. Уявляєте, прихожу додому — а квітки не має. Я ж жінці нічого не казав — навіщо їй зайва інформація. А собі думаю, що краще буде, якщо співробітниця не пересаджатиме квітку.
Коли у 1987 році випустили основну частину політв’язнів, у березні 1988 року я погодився очолити УГС, а у квітні з Києва приїхав кагебіст у Березівку Томської області і запропонував виїхати за кордон, я відмовився. Сказав тоді: "дякую, але я вже не хочу". Якщо я тут можу писати і говорити, то ніякі Америки мені не потрібні.
- Ситуацією у самостійній Україні задоволені?
- Зовсім ні. Вважаю, що Україна не має української Верховної Ради. Україна перебуває під ідеологічною окупацією. Теперішні владоможці прагнуть лише якомога більше привласнити заводів, фабрик та землі. Ці люди не думають про Україну, вони дбають про своє майно. Це люди обивательського рівня, їм не властивий високий дух. Вони не знають історії і не хочуть її знати. Вони не служать Україні. Вони служать собі.
- Ви не хочете повертатися в політику?
- А я з неї і не виходив. Я лише вийшов з державної діяльності.
- А яка ж для вас різниця між патріотом та націоналістом?
- Патріот — це той, хто любить Україну, але нічого для неї не робить. А націоналіст для неї щось робить — фактично підпорядковує свої інтереси інтересам нації. Це вельми схематична різниця, але, сподіваюсь, доволі виразна.
