Якщо раніше РПЦ (зі своєю філією УПЦ (МП)) активно доводила, що вона є єдиною канонічною православною цервою на теренах України, а всі інші — розкольники, схизматики та єретики, то тепер в них з’явився ще один реальний канонічний конкурент.
26 серпня відбулося засідання синоду УПЦ (Московського патріархату) під головуванням Митрополита Київського і всієї України Володимира, на якому було ухвалено рішення визнати дії Румунської православної церкви на території України такими, що "суперечать канонічному порядку".
Нагадаю, конфлікт між румунською та російською церквами триває від початку 1990-х. Основним епіцентром протистояння є Молдова, де одночасно діють дві митрополії — румунська та московська. В Україні почали активно говорити про румунську церкву з 2007 року, коли синод Румунської ПЦ вирішив створити нові єпархії, зокрема, на території Одеської та Чернівецької областей. І ось в середині липня 2011-го в Ізмаїльському районі відкрилася перша церква, підпорядкована Румунському патріархату.
Раніше РПЦ (ще так-сяк) вдавалося переконувати обивателів, що вони є єдиною, визнаною всім православним світом церквою, яка має канонічне право служити в Україні, а таїнства, які надають УПЦ КП та УАПЦ не мають "благодаті Святого Духа". Нині ж із відкриттям у селі Камишівка Одеської області храму Румунської ПЦ теоретично можна вести мову про те, що й румуни є канонічними. Принаймні з румунського боку саме так все і виглядає, й свої дії вони підкріплюють відповідними церковними рішеннями. Проте діячі "русского мира" й тут договорились до того, що "навіть, якщо в цьому храмі й служать літургії законно рукопокладеним священиком, то вони не мають благодатної сили".
Он як, виявляється, саме РПЦ вказує Святому Духу, на які таїнства сходити, а на які — ні. Адже на своїй "канонічній території" саме їм вирішувати ці питання. Тобто, якщо священик служить на території Румунії, його таїнства діють, якщо перейшов кордони "русского мира" — він розкольник і не має благодаті.
Ці байки українці вже чують понад 20 років, лише належать вони до таїнств Київського патріархату й Автокефальної церкви. "Там немає благодаті", "таїнства недійсні", — доводили нам, хоча богослов’я однакове, служба й літургія однакова, віра православна… Проте, якщо священики не визнають Московського патріарха як свого лідера, то все пропало, та Дух не прийде.
Водночас, слід наголосити, що дії РПЦ на теренах інших країн також аж ніяк не канонічні.Останнім яскравим прикладом цього стала сутичка з Єрусалимським патріархатом. Москва, без згоди Єрусалимської церкви, звела свій храм в Йорданській долині, поблизу від місця Хрещення Господнього. З цього приводу Секретаріат Єрусалимського патріархату також заявив, що будівництво цього храму є "неканонічним і призвело б до порушення церковного порядку". Отже, з одного боку, РПЦ засуджує дії Румунського патріархату, а з іншого — діє так само на канонічній території братніх православних церков.
То, може, справді мають рацію ті ж таки румуни, які в іншому конфлікті з Єрусалимським патріархатом (Румунська ПЦ також будує свій монастир на Святій Землі без відповідного канонічного дозволу) заявили, що "за сучасних умов неможливо з усією строгістю буквально слідувати територіальному розмежуванню помісних церков".
Та й узагалі, чи можна однозначно віднайти те розмежування, якщо всі помісні православні церкви поставали разом із національними державами й у межах цих держав. А всі національні церкви, починаючи від Московської, яка протягом 141 року (1448-1589) перебувала у схизмі й не визнавалась вселенським православ’ям, й закінчуючи Румунською, котра не визнавалась з 1865 по 1883 рік, та Болгарською, автокефалія якої була проголошена 1872-го, однак визнана лише 1946-го, пройшли свій шлях "схизми", "неканонічності" та "відсутності благодаті".
Схоже, й РПЦ, й Румумунська ПЦ застосовують одні й ті самі методи, які раніше спрямовувалися проти них. В боротьбі зі своїми конкурентами вони активно згадують про канони саме тоді, коли потрібно захистити власні територіальні "світи" та "миры", й успішно про них забувають, коли йдеться про їх власну експансію. Адже саме ці дві церкви, чи не найбільші з усіх православних, обслуговують великодержавні інтереси владної верхівки своїх країн. Росіяни будують "руський мир", румуни — "велику Румунію", а православні церкви є невід’ємними складовими національних ідеологій та інструментом активного захисту своїх "канонічних територій" або нових розширень на території, які колись належали до цих двох імперій.
А що ж православний український народ? Його ділять між собою закордонні центри впливу та вирішують, хто з них "канонічніший", і на кого сходить справжня "благодать". Вирішують, не питаючи. Вирішать — розкажуть…
