Генеральний директор Atlas Global Initiative та віце-президент Cato Institute — про приклади успішних економічних реформ, спробу України знайти сили в регіоналізмі, майбутнє глобалізації та розвиток подій в Північній Африці.
Українська влада останнім часом все більше переймається формуванням конкурентоспроможної економіки та зняттям торгівельних бар’єрів. Проте просування реформ на цьому шляху поки затягується. Багато хто з політиків каже, що потрібно усе обміркувати, а вже потім проводити зміни в державному апараті, але така позиція може звести усі наміри до декларацій.
Проте в умовах кризи багато країн Європи проводять успішні реформ, аби підняти продуктивність своєї економіки та створити конкурентноспроможний приватний сектор. Саме цей досвід Україна може використати для своїх успішних перетворень, або ж знайти стимул до розвитку в регіоналізації.
Крім того, багатьох зараз хвилює питання, як економічна криза вплине на процеси глобалізації та чи загостриться конкуренція між провідними країнами в світі. Першим проявом цього протистояння вже називають революції в арабському світі.
Пане Палмере, зараз Україна прагне реформувати свою систему державного управління та створити ефективне громадянське суспільство. Як ви вважаєте, чи є ці спроби вдалими?
На мою думку, найбільш важливим для Києва зараз є змінити відносини між індивідуальними правами і свободами та державою. Для цього треба створити так звану презумпцію свободи. Наприклад, якщо ви хочете відкрити бізнес, створити виробництво, клуб — будь що, ви маєте мати право зробити це. Тому зараз реформи треба направити на скасування державних заборон. Держава має пояснювати громадянам, чому щось заборонено, а не чому щось дозволено. Саме це глибоко в основі принципів громадянського суспільства. Якщо підходити до української влади з такої точки зору, то ми одразу побачимо багато відомств, які потрібно розпустити. Проте це треба робити зі стратегічним мисленням, аби скасування певних державних органів не відбилося негативно на здоров’ї усього суспільства.
Державний сектор економіки в Україні зараз дуже великий. В інших країнах, які мають таку ж територію, він набагато менший. І тому найголовніше зараз саме зменшити цей сектор. В цьому випадку гарною мені видається думка Кахи Бендукідзе, колишнього міністра економіки Грузії. Коли він бачив відомство, яке не приносило користі державі та хотів його розпустити, опозиція говорила, що він хоче знищити функції його державного органу. Проте він відповідав: "Якщо ви сидите в темній кімнаті і вмикаєте світло, то темряви вже не буде".
Тому важливо сконцентруватися на тому, що приноситиме суспільну користь, а все інше поки стане не таким важливим.
У економічних реформах зараз, на мою думку, треба вивести на перший план підвищення продуктивності в приватному секторі. Українські політики зараз багато говорять про макроекономічні показники та індикатори. Проте вони не згадують про те, що кожної годити потрібно виробляти більше продукції, і кожен ресурс, сировину чи інвестиції потрібно використовувати з найбільшою віддачею. І зробити це можна завдяки більш вільній конкуренції на ринку. Ринок може відкрити шлях до підвищення продуктивності в приватному секторі. Наприклад, відомо, що важко створити новий бізнес в Україні, проте навіть закрити виробництво також дуже непросто. Тому тут діє принцип: якщо важко закрити бізнес, створити його буде ще важче. Якщо Київ зможе спростити ці процедури, то вже незабаром побачить створення десятків нових підприємств.
На вашу думку, які країни Європи гарно впоралися із завданням реформування економіки? Чий досвід Україна може використати?
У мене є два приклади з дуже різних кінців спектру країн, які проводять зараз реформи. Перший — це Грузія, вона не так далеко від України і в 2003 році пережила майже повний колапс інституту влади. Тоді це була країна, де в столиці світло з’являлося на кілька годин, а економічна система була повністю зруйнована. І тоді вони почали програму державних реформ. Вони полягали в боротьбі з безробіттям, яке тоді сягнуло 50% населення, та з корупцією. Опитування зараз показують, що Грузія досягла великих успіхів в боротьбі зі зловживаннями, особливо в поліції. Бо до цього самі офіцери поліції були бандитами та грабіжниками. Потім держава спростила умови створення нових підприємств і лібералізувала систему митних обмежень. Тут головним аргументом було, що, якщо ці товари гарні для громадян Данії чи Японії і мають сертифікати, вони гарні і для Грузії. Такі реформи в митній справі вже принесли свої плоди, адже сьогодні експорт електрики Грузією в інші країни навіть більше, ніж експорт вина. Саме тому в Тбілісі ми можемо побачити приклад серйозних та систематичних реформ.
Водночас зараз багато аналітиків заявляють, що реформи в Грузії тримаються лише на харизмі президента Саакашвілі і можуть припинитися за нового лідера…
Влада, яка проводить реформи, завжди ризикує в цьому плані. Проте в цьому випадку реформи вже пустили глибоке коріння. Приватний сектор, який сформувався в Грузії, не захоче повернення до корупції. Люди зараз бачать, що митні перепони не такі великі, а система оподаткування більш прозора. Тому мало хто захоче повертатися в минуле. Більшість реформ в Грузії захищені тим, що рівень життя більшості мешканців країни підвищився. Тому ядро реформ не буде змінюватися, навіть якщо до влади прийде інший уряд.
А яка країна з ЕС може стати для України прикладом кроків для боротьби з кризою?
Безперечним лідером в реформах є Німеччина. Найбільш розвинена країна Європи, її відповідь на фінансову кризу була, на мою думку, дуже розумною. Набагато кращою за дії американського уряду, бо там адміністрація Буша, а потім і Обами, лише збільшують розмір державних боргів та іноземних запозичень. Німці, на відміну від Америки, вирішили, що час вже подорослішати і почали проводити реформи. Спочатку вони відрегулювали державний сектор, в країні він невеликий, проте дуже ефективний. Потім німці провели реформу державних фінансів та збільшили пенсійний вік. Вони розуміли, що населення живе довше, а отже, може і довше працювати. Тому вони після публічних обговорень підняли пенсійний вік.
Так вони хотіли уникнути такого майбутнього, яке зараз має Греція. Перспектива опинитися на місці Афін зараз хвилює більшість європейських країн. І чесно кажучи, це також хвилює і Сполучені Штати, адже якщо ти продовжуєш витрачати багато грошей, то державні фінанси вийдуть з-під контролю.
Пане Палмере, вже 20 років Україна намагається створити систему наукових центрів, які б давали експерті висновки дій влади, і до яких би вона прислуховувалася. На вашу думку, що потрібно зробити для цього зараз?
Найголовніше для таких наукових центрів — бути справді незалежними. Вони не мають залежати від держави чи політичних партій. Навіть найрозумніші дослідники відчувають тиск, якщо вони мусять підтримувати певну політичну силу. В справжньому громадянському суспільстві політична наука має бути незалежною від влади і будь-якої політичної сили. Зараз в Україні наукові центри дуже залежні від цих двох сил, тому до людей надходить мінімум об’єктивної інформації.
З іншого боку, в Україні багато залишилося від радянського світосприйняття. Адже влада вважає, що підприємцям чи платникам податків непотрібно знати правду. Проте я вважаю, що зараз населення має знати, що, наприклад, державні фінанси дуже розбалансовані і їх вже важко стабілізувати.
Тут знову треба звернутися до досвіду Німеччини, яка перед реформами провела громадські дебати. Влада цієї країни заявила, що не стане жертвувати добробутом своїх онуків заради короткочасної вигоди. І тому я думаю, що в питанні відкритості реформ Київ може використати досвід Німеччини.
Щодо громадянського суспільства в Україні: багато експертів зараз кажуть про наступ влади на громадські права та свободи. На вашу думку, чи набули ці процеси вже незворотного характеру?
Усі знають, що українське суспільство дуже розділене. Це, на мою думку, може бути джерелом політичної слабкості, але може і посилити державу. Сила полягає в тому, що жодна політична сила зараз не має абсолютної влади в країні. Тому українська політика набагато більш відкрита, ніж російська. Там, якщо ви справді виступаєте проти влади, то вона знищить вас. Я дуже сподіваюся, що Київ вже залишив це в минулому. Тому Києву можуть допомогти ідеї федералізму чи регіоналізму. В Канаді, США та інших федеративних утвореннях місцеві уряди приймають рішення, і якщо вони гарно працюють, то отримують інвестиції від платників податків. Якщо ж ні, то інвестиції ідуть в інший регіон. Саме це і є механізмом економічного контролю за владою.
Україна зараз має великий потенціал для децентралізації. Хтось може сказати, що федералізм може призвести до національної ворожнечі всередині країни. Я не думаю, що це можливо в наших умовах, значна частина населення України, зі сходу чи заходу, вважає себе громадянами однієї держави. Виняток можна зробити лише для Криму.
Тому якщо дозволити людям мати власну місцеву владу, то вона зменшить негативний вплив від центрального уряду і прискорить економічні реформи.
Український уряд постійно декларує прагнення інтегруватися в Європейський Союз. На якій стадії, на вашу думку, знаходиться ця інтеграція?
Зараз, на мою думку, для України дуже важливо розвивати зону вільної торгівлі з Європою. Деякі члени Європейського Союзу не дуже задоволені економікою Європи, тому це відкриває шлях до регіональної інтеграції з боку України. Тому, на мою думку, кращим підходом для просування Києва в Європу може бути не політичні переговори, а скасування усіх митних бар’єрів. Зараз багато хто тримається за ці митні перепони, проте саме вони заважають розвитку експортних потужностей. Якщо ви піднімаєте бар’єри щодо експорту, імпортні перепони також зростають. А економічний розвиток України потребує сильних торгівельних зв’язків з іншими країнами, і не лише з Європою, але й Туреччиною та Росією.
Зараз Європа більша зайнята власними проблемами, чи може це, на вашу думку, затримати розвиток двосторонніх відносин з Україною?
Досвід Греції та деяких європейських країн показує нам, що співпраця з ЄС накладає на країну більше зобов’язань. Ситуація з Афінами зараз на першому місці для Брюсселю. До того ж, зараз ситуація з суверенними боргами загострюється і для Румунії. Тому зараз там не бажають отримати в стратегічні партнери ще й Україну, яка має розбалансовані державні фінанси. Можливо колись це станеться, проте точно не зараз. І тому найкращим виходом для Києва є розвиток торгівлі з країнами ЄС і зняття усіх торгівельних бар’єрів, які затримують товарні потоки.
Багато експертів зараз вважають, що період позитивної глобалізації завершився в 2008 році, і тепер країни боротимуться за власні економічні інтереси. Чи, на вашу думку, посилиться конкуренція між світовими лідерами в майбутньому?
Спочатку треба зрозуміти, що економічна криза не була спричинена глобалізацією. До неї призвела дурість багатьох головних банків різних країн, особливо ФРС. Американці з політичних мотивів накачували цю фінансову бульбашку. Також це робили і країни Європи, коли збільшували кількість грошей на ринку інвестицій. Простіше кажучи — це була спроба глобального регулювання банківської сфери. Банки по всьому світу змушували збільшувати вкладення в іпотеку. Ця політика також підтримувалася держаними інтервенціями на фінансові ринки на самому початку кризи.
Аби розв’язати це, на мою думку, потрібно звернутися до витоків цієї проблеми, як вже зробив уряд Німеччини. Тепер я бачу, що тривалий період багатосторонньої глобалізації має відійти в минуле. Тепер на перший план виходить двостороння взаємодія. Економічні дослідники вважають, що більша частина глобалізаційних процесів у минулому рухалася в односторонньому порядку, і лише чверть походили від ВТО.
Містере Палмере, вас знають як одного з провідних експертів з арабського світу та питань формування ліберальної системи влади в арабських країнах. Які наслідки, на вашу думку, можуть мати революції в країнах Північної Африки?
Поки про це рано говорити. Проте нам варто запам’ятати одне — попит на нафту в останні дні збільшується через зриви поставок з Лівії чи Єгипту, однак, на мою, думку вплив на світові ринки не буде таким вирішальним, як каже дехто.
Важливим питанням в регіоні залишається майбутнє Єгипту. Ця країна має великий економічний потенціал розвитку, якщо зараз зможе подолати свій військовий соціалізм. В цій країні військові відіграють дуже значну роль, поки багато хто в світі просто не розуміє цього. Єгипетські військові, яких зараз очолює маршал Тантаві, виходять з того, що заводи та землі мають належати їм. Тому вони мають гроші, аби їхні діти та онуки навчалися в приватних швейцарських школах. Під їхнім керівництвом економіка дуже непродуктивна, тому Каїр мусить позбутися цієї системи.
Проте говорити, чи станеться це, ще рано. Я буду в Каїрі наступного місяця і сподіваюся, що влада прийме закони про роздержавлення економіки. Зараз багато хто отримує прибутки від такого неефективного господарювання. І серед цих людей найбільш впливова група — військові.
З іншого боку, Єгипет — це дуже молоде суспільство, і багато людей готові виступити проти системи корупції і тотального контролю. І я сподіваюся, що невдовзі ми побачимо, що Каїр стає більш політично, економічно та соціально відкритим.
Інша проблема в цьому регіоні полягає в єдності арабських країн і їхніх відмінностях. Адже іскра для спалаху була однакова по всьому регіону, проте матеріал, з якого виникають пожежі протестів, був зовсім різний. На прикладі Бахрейну ми бачимо запеклу боротьбу за вплив в регіоні між Саудівською Аравією та Іраном. Це складний танок, який зараз танцюють Ер-Ріяд та Тегеран. Найбільше нафти на сході Саудівської Аравії, ця територія заселена шиїтами. Іран намагається розіграти цю карту. Саме тому Саудівська Аравія направила своїх солдатів в Бахрейн, аби не допустити розгортання там повстання шиїтів, яке може перекинутися на неї.
Як, на вашу думку, розвиватиметься ситуація в арабському світі, і чи зможуть країни арабського світу створити демократичні уряди?
Тут треба зважати на конкретний випадок кожної країни. Наприклад, влада Алжиру зараз підтримує Кадафі. Вона явно боїться, що повстання перекинуться і на її територію. Ситуація там дуже небезпечна.
А ось перспективи Тунісу я розглядаю досить оптимістично. Туніс — це не Лівія і там не буде громадянської війни. Ця країна зараз має гарні шанси стати більш відкритою та вільною країною. В Марокко зараз є тенденція до руху в бік конституційної монархії. Думаю, король і далі буде популярним в суспільстві і поступово виводитиме його до більшої відкритості та демократичності. А сам він буде символом державної стабільності.
Для Лівії я не маю такого оптимізму. Адже Кадафі ховається за людьми, яким платить мільярди доларів. А опозиція не має гарно тренованих солдатів, на початку лівійські підрозділи не хотіли воювати за владу Кадафі, проте він мав гроші найняти армію убивць. А тепер багато хто з місцевих правителів бачить, що демократичні виступи можна придушувати, і революційний момент вже втрачено. Лівійські опозиціонери розуміють, що їх стратять, якщо вони програють боротьбу.
