Вільний продаж сільськогосподарських земель може розпочатися уже з 1 січня 2012 року, після прийняття в парламенті двох законів — про земельний кадастр та про ринок землі. Cкасування мораторію на продаж землі без повномасштабної земельної реформи, яка починається не тільки із узаконення права власності українського селянина на свою землю, але й відповідних державних гарантій щодо того, що українські чорноземи будуть працювати на добробут українця, а не іноземця — латифундиста — це злочин проти українства. Владі доцільно відкласти ці заходи на 3-5 років, щоб прийняти, як мінімум, 6-8 законів — щодо ефективного землекористування та охорони земель, запровадження європейської практики дотацій сільгоспвиробнику та орендних відносин. УНП планує внести законодавчі зміни, які стосуються механізму оренди, контролю за користуванням земельними ресурсами, посилення відповідальності чиновника за створення перешкод для селянина.
За умов сьогоднішніх політичної та економічної кризи 70-80% українських земель скупить за безцінь великий капітал, бо пересічні українці як мінімум ще 3-5 років не матимуть доступу до банківських кредитів. Такий ступінь "земельної" монополізації відкине Україну у минуле. Приміром, Європа страждала цією хворобою у 18 — на початку 19 століття, коли у Великій Британії більше 50% землі належало 0,5% населення, а у Франції 70% землі володіли — 16% великих землевласників.
Земельна реформа має сприяти не фінансовим спекуляціям з землею, а створенню повноцінного українського АПК. Владі потрібно провести, нарешті, системну земельну реформу, яка блокується майже 20 років спочатку комуністами, а тепер олігархами. Через це Україна сьогодні відстає по основних показниках сільськогосподарської діяльності не тільки від розвинених європейських країн, а вже й від Латинської Америки. Приміром, якщо Україна експортує продукції на 80 доларів з 1 га на рік, то Чілі — на 1,6 тис. доларів. При цьому, виробництво валової сільськогосподарської продукції на душу сільського населення в Україні складає на рік відповідно — 920 доларів проти 5 тис. доларів в Чілі.
Як доводить світовий досвід, успішна земельна реформа не обов'язково передбачає вільний продаж землі. Приміром, в Китаї вся земля — державна, але сільське господарство розвивається там шаленими темпами, завдяки розвинутій системі оренди. В Європі орендні відносини домінують — у Франції орендується більше половини земельного фонду, у Великобританії — до 40%. Власником 90% землі в Ізраїлі є Єврейський національний фонд, який передає її в обробіток на умовах оренди.
Ще однією особливістю аграрних відносин у розвинутих країнах Західної Європи та світу є об'єднання сімейних ферм у сільськогосподарські кооперативи. Зокрема у Швеції в кооперативи входить до 80% загальної кількості фермерів. Існування більшості ферм (у США з 1,9 млн. фермерських господарств 1,5 млн. — це дрібні сімейні ферми, у ФРН та Великобританії "сімейна" оренда охоплює 15-20% усієї орної землі) неможливе без державних субсидій, які безпосередньо отримує фермер. У США в 1999 році лише прямі дотації фермерам становили 23 млрд. доларів, в країнах ЄС — 130 млрд. доларів.
Як відомо, в Україні при розпаюванні колгоспної землі кожен селянин отримав у власність в середньому близько 2-4 га. Зрозуміло, що прибуток таке господарство давати не буде. Тому головним завданням української влади є не стільки продаж землі, скільки сприяння концентрації земель у рентабельні фермерські господарства на базі оренди.
Щоб в Україні високоефективне сільгоспвиробництво розвивалося на основі фермерства, державна політика має нарешті зробити українське землеробство прибутковим за рахунок дотацій, здешевлення кредитів, радикального зменшення імпорту сільгосппродукції та наповнення внутрішнього ринку вітчизняним товаром. Нині Україна завозить з-за кордону майже все: так зване дешеве м'ясо, молоко, цукор, овочі, фрукти, пускаючи під ніж власного виробника. Скажімо, якщо селянину нікуди дівати м'ясо власного виробництва, то вирізається і молочне поголів'я. А так звана державна підтримка нарощування великої рогатої худоби в реальному житті призводить до того, що молоко врешті-решт завозимо з Білорусі. І таких прикладів — безліч.
Український сільгоспвиробник сьогодні не вимагає зняти мораторій на продаж землі, а просить встановити людські умови для оренди та використання земельних паїв. Орендарю потрібно 2-3 роки бігати по чиновниках, щоб взяти в обробіток 3-5 га землі. Подовження угоди оренди — це теж "ходіння по муках". Це не лише час, що вимірюється місяцями, але і шалені кошти, що з'їдає бюрократія і наближені до неї комерційні структури. Для прискорення і здешевлення процесу оренди в Україні необхідно створити земельний кадастр і покласти край корупційній системі землекористування.
Нині держава практично не цікавиться невеличкими фермерськими господарствами, — лише великими агрохолдингами, — через що фермери ледь животіють. Якщо, скажімо, у Польщі держава дивиться на сімейну ферму, як на свого найбільшого партнера, то в Україні — все навпаки, жодної копійки підтримки — з року в рік лише погіршення умов. За даними Світового банку, на 2004 рік в Україні було зареєстровано 43 тис фермерських господарств, з яких лише 26% були прибутковими, а 74% — існували на межі збитковості або були збитковими. Великими, — читай, "прибутковими" ділянками — близько 100 га і більше володіли лише 8% фермерів, тоді як від 10 до 50 га — близько 50% фермерів, а інші — й того менше. Загалом, фермерські господарства тоді обробляли лише 7,4% від загального обсягу сільськогосподарських угідь.
За таких умов мізерним залишається і доробок фермерства в загальному обсязі — лише 2,7% валового виробництва сільгосппродукції. І це не дивно, адже фермери змушені орієнтуватися лише на власні кошти або виручку від продажу своєї продукції. Через це на 1 га ріллі ці господарства витрачали всього 70 грн. на рік, тоді як реальні потреби складали більше 1 тис. грн. (дані 2004 року). А доступ до здешевлених кредитів в Україні для фермера залишається закритим.
І останнє. Держава не приділяє ніякої уваги органічному землеробству. Однак саме цей спосіб обробки землі, який є природним для українського селянина, дає можливість без жодних хімічних засобів мати високоякісну і рентабельну продукцію. Це сільськогосподарський товар, який на світових ринках утричі дорожчий, ніж продукція, вирощена за рахунок інтенсивних технологій. Одним словом, відродження українського села не стільки потребує продажу землі, як запровадження в Україні європейської практики землекористування через ефективну оренду, підтримку державою органічного землеробства та наповнення українського ринку продукцією власного виробника.
16.02.2011
