Мізерні пенсії і соціальні допомоги, які отримують інваліди з дитинства і діти-інваліди, не завжди дають змогу зводити кінці з кінцями. Однак уряд, схоже, це не обходить
Пригадую, як наприкінці грудня минулого року депутати Верховної Ради з відчуттям гордості за себе прийняли Державний бюджет та розійшлися святкувати Новий рік. З телевізійних екранів лунала палка промова Юлії Тимошенко про намір її уряду підвищити пенсії усім громадянам України. Проте жодного слова не було сказано про іншу частину соціально-незахищеного населення — інвалідів із дитинства та дітей-інвалідів. Їхні статки теж зросли, але не набагато — рівно настільки, наскільки виріс прожитковий мінімум.
Євген Савченко, інвалід з дитинства другої групи, пригадує, як почув новину по телебаченню. "Жодної згадки про нас, — з гіркотою констатує хлопець. — Більшість з таких, як я, отримує так звану соціальну допомогу, розмір якої після підняття рівня прожиткового мінімуму не буде перевищувати 400 гривень. Сума мізерна, але нам кажуть: "Ну ви ж маєте право працювати". Але в реальному житті не все так просто. Добре, якщо знайдеться такий власник, що захоче взяти тебе на роботу. Та навіть якщо і вдасться працевлаштуватися, на велику заробітну плату розраховувати не варто. Я, наприклад, працюю в одній із приватних фірм у Сімферополі. Виконую функції двірника, посильного. Отримую за це 900 гривень. Якщо додати ті гроші, які мені платить держава, то виходить приблизно 1300 гривень. Нині це просто копійки. Адже мені потрібно постійно купувати ліки. Лікарі приписали їх дуже багато, якщо брати всі рекомендовані, то треба щомісяця витрачати десь близько 1000 гривень. Крім того, в мене рідкісне генетичне захворювання, яке вимагає збалансованого харчування. Треба постійно вживати і м’ясо, і сир, і молоко. Та ще багато чого. Але всього цього я не можу купити. М’ясо в середньому коштує 45-50 гривень, сир — 30-40 гривень за кілограм. Звичайний хліб — і той дорогий для мене. Дякувати Богу, що живу з батьками. Інакше простий хліб та вода були б для мене розкішшю. Але навіть зважаючи на це, я не все собі дозволяю. Не всі ліки купую".
Зате, згідно з чинним Законом "Про Державний бюджет України та про внесення змін до деяких законодавчих актів України", державні керманичі внесли зміни у Закон України "Про основи соціального захисту інвалідів в Україні". Зокрема, це стосується запровадження обмежень пільг на проїзд. "Пільговий проїзд, передбачений статтею 38-1, надається за умови, якщо середньомісячний сукупний дохід сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців не перевищував величини доходу, який дає право на податкову соціальну пільгу, збільшену на коефіцієнт 1,1 у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України".
Допомога, щоб... не вмерти?
Якщо перевести з сухої чиновницької мови на зручнішу для нас мову цифр, то картина вимальовується ось яка. Відштовхуючись від Закону України "Про податок із доходів фізичних осіб" від 22.05.2003 р., можна зрозуміти, що податкова соціальна пільга (ПСП) — це перейменований мінімальний неоподатковуваний розмір доходів громадян. ПСП застосовується до заробітної плати і має за основу розрахунку мінімальну заробітну плату та прожитковий мінімум для працездатної особи. Згідно з законом, ПСП поділяється на кілька груп — 50%, 150% та 200%.
Звернімо увагу на останню цифру, оскільки ПСП у розмірі 200% нараховується і на інвалідів І та ІІ групи, зокрема інвалідів з дитинства. Уявімо таку картину. Людина, інвалід з дитинства ІІ групи, працює й отримує заробітну плату, меншу ніж 633 грн. (встановлений на 1 січня цього року прожитковий мінімум для працездатної особи). Скажімо, платять їй 600 грн. Тепер спробуймо порахувати, чи має право ця людина на ПСП. Згідно зі згаданим законом про податок з доходів громадян, пільга нараховується, коли розмір прибутку не перевищує суми місячного прожиткового мінімуму, що діє для працездатної особи на 1 січня звітного податкового року, помноженої на 1,4 та округленої до найближчих 10 грн. Тобто дохід не може бути більшим за 890 грн. Наш інвалід отримує заробітню плату в розмірі 600 грн. Відповідно, розмір податкової соціальної пільги становить 515 грн. (200% від соціальної пільги для будь-якого платника податку). Різниця — 85 грн. Помножимо її на ставку податку й отримаємо 12,75 грн. Саме на таку суму доходу інваліда не буде нараховано податку. Скажімо так, від злиднів, а тим паче від голодної смерті, вона не врятує.
Проста ситуація: інвалід мешкає разом зі своїми батьками, кожен з яких отримує заробітну плату 1000 грн. Середньомісячний сукупний дохід сім’ї за шість місяців становить у розрахунку на одну особу 833 грн. Граничний розмір доходу, який дає право на ПСП, — 890 грн. Збільшимо його на коефіцієнт 1,1. Отримаємо 979 грн. Отже, наш інвалід має право на пільговий проїзд. Чи можна з цього радіти? Радше, ні. Позаяк навіть у Києві майже немає міського транспорту, пристосованого до потреб людей з обмеженими фізичними можливостями, інваліди мало куди можуть їздити. Для більшості з них звичайний похід до поліклініки — ціла історія.
Пільги — на папері
Інваліди, які працюють, отримують соціальну допомогу. Який же її розмір? Згідно з проектом Державного бюджету, розмір державної соціальної допомоги, відповідно до Закону України "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам", має визначатися, виходячи з прожиткового мінімуму осіб, які втратили працездатність, тобто без застосування рівня забезпечення прожиткового мінімуму. Це дало б можливість більш як у 2,5 раза збільшити державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, інвалідам та допомогу на догляд. Бо рівень соціальної допомоги не залежав би від граничного розміру прожиткового мінімуму для призначення соціальної допомоги. Але ця норма до бюджету не увійшла.
Нинішня соціальна допомога для працюючих інвалідів з дитинства до кінця року має сягати 400 грн. Влаштуватися на добре оплачувану роботу більшість із них не може, оскільки для цього треба мати вищу освіту. Але й диплом не дає гарантій щодо працевлаштування. Питання, чи може людина прожити на 400 грн. на місяць, — з розряду риторичних.
Інваліди з дитинства — це люди, які у більшості випадків народилися з тяжкими генетичними захворюваннями, або ж їхні недуги викликані порушеннями під час вагітності або пологів матері, тяжкими інфекціями та ін. Таким людям упродовж всього життя потрібні ліки. Крім того, інваліди з дитинства, які працюють, постійно, через певний проміжок часу, повинні підтверджувати свою інвалідність. А це безліч аналізів і обстежень — зазвичай, не безплатних. Хоча в Законі "Про основи соціального захисту інвалідів в Україні" написано, що інваліди мають пільги на придбання ліків. Насправді ж усі медикаменти їм доводиться купувати. Отримати ж постійну групу (для осіб, стан здоров’я яких значно не змінюється протягом певного проміжку часу) дуже складно. Медико-соціальні експертизи (МСЕК) знаходять чимало причин, щоб цього не робити.
Мій знайомий, який має статус інваліда другої групи, розповідав, як проходив цього року комісію. Прийшовши до МСЕК по довідку, отримав багато запитань від працівників установи. Комісію, зокрема, цікавили умови проживання інваліда. Наприклад, мешкає він сам чи з батьками; якщо з батьками, то чи працюють вони і яку заробітну плату отримують; де він проживає — у приватному будинку чи у квартирі, яка площа житла. Крім того, ще під час проходження комісії хлопець отримував листи від відділу соціального захисту з пропозицією відмовитися від пенсії й отримувати натомість лише соціальну допомогу. До чого всі ці запитання, знайомий так і не зрозумів.
"Не пам’ятаю, коли востаннє їла м’ясо"
Чесно кажучи, складається враження, що ухвалений 28 грудня минулого року Державний бюджет є актом геноциду проти свого народу. У ст. 46 Конституції України сказано: "Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом". А в статті 48 Конституції України йдеться про те, що "кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло". То ж чи не суперечить Державний бюджет України цим двом статтям Основного закону України?
Тетяну Прохоренко звістка про чергове підвищення пенсій звичайним пенсіонерам просто приголомшила. "Я розумію, цим людям також важко жити, — каже інвалід з дитинства другої групи. — Але про нас узагалі держава не хоче згадувати. Хіба на День інваліда. Та й то здебільшого лише на словах. Та соціальна допомога, що ми отримуємо, просто мізерна. На ліки не вистачає... Харчі не всі нам по кишені. Я не пам’ятаю, коли востаннє їла м’ясо. Рибу лише на запах знаю. Кожний похід до магазину — справжні тортури для нервової системи. Коли проходжу обов’язкове обстеження, мені лікарі кажуть, що треба раціонально харчуватися, аби хвороба не прогресувала. А за що ж я куплю харчі? Отримаєш подачку від держави у триста гривень — і що хочеш, те й роби. Добре, що мене взяли на роботу, маю додаткові триста гривень. Але цього вистачає на те, щоб сплатити за квартиру. Ще триста залишається на харчі. Точніше сказати — на хліб, двісті грамів масла та два кілограми "скромних" сосисок сумнівної якості. Ось таке наше життя".
