Ми страшенно не любимо корупцію та хабарі, та радо їх даємо, коли робити нам це вигідно. Люди перестануть брати хабарі тоді, коли перестануть їх давати. Не навпаки.
15 вересня фонд Святослава Вакарчука "Люди Майбутнього" розпочав соціальну ініціативу "3D-Проект: Dумай! Dій! Dопомагай!", що спрямована на комп'ютеризацію дитячих будинків 10 областей України, створення мережі волонтерів для роботи з дітьми-сиротами, а також для формування культури благодійності загалом.
Святослав Вакарчук зізнається, що і сам поки що не до кінця розуміє, як усе працює. Себе вважає радше натхненником проекту — мовляв, ідея не його, а команди Фонду. Хай там як, але цього разу "Українська правда. Життя" спілкувалася з Вакарчуком не про мистецьке музичне життя — йшлося про фундаментальні українські проблеми благодійності й освіти.
- Як на вашу думку, чи є особлива благодійність "по-українськи"?
- Традиційно благодійність в Україні була завжди. По-перше, великі капіталовкладення благодійників — яскравий приклад — рід меценатів Терещенків. Меценатство існує і сьогодні — ми бачимо, як найбагатші люди країни вкладають великі гроші в мистецтво, медицину чи іншу сферу.
По-друге, взаємодопомога звичайних людей. Колись у громадах були традиції допомоги — дітей-сиріт брали на виховання тощо. По-моєму, "моя хата скраю" є українською традицією останніх часів. До цього призвела деморалізованість.
З іншого боку, при такій благодійності на українському ґрунті виникає великий ризик корупції — "відкати", завищені ціни тощо.
Нечистих на руку багато скрізь. Але я стою на позиції конструктивізму — все одно щось дійде туди, куди треба. Завдання людей, які витрачають ці гроші — робити це правильно.
Скажімо, останнім часом я часто чую від багатих людей, що вони готові дати стільки ж, скільки зберуть прості люди. Вони просто хочуть переконатися, що громаді ця справа потрібна.
- То чому люди не йдуть у волонтери?
- Великий історичний відрізок часу — 70 років — ми жили в країні, де поняття благодійності було абсурдним. Система все одно працювала так, що всіх якось забезпечували — незалежно від того, хто як працював.
Таким чином інтерес людей до тих, хто має менше, ніж вони, ставала формальною. Людина знала, що все одно отримає зарплату та мінімальні соціальні гарантії — вся відповідальність спихалася на державу.
Коли ми прийшли до ринкової моделі, де держава бере на себе мінімум функцій, люди виявилися неготовими до цього. Не тільки тому, що не звикли допомагати один одному, але й тому, що вони собі не звикли допомагати.
Люди чекають дива від держави для своєї сім'ї, не кажучи вже про допомогу іншим. Нема з дитинства вихованого відчуття, що ти маєш заробити свій успіх тяжкою працею, що ніхто тобі нічого не винен. А якщо хтось має менше, йому треба допомогти — це по-християнськи чи просто по-людськи.
Зараз серед українців панує величезний страх змін. Ментально ми десь настрашені — щойно починаються зміни, ми стаємо в позу та не знаємо, чого чекати. Зміни починають з того, що розвалюють стару "хрущовку" та будують інший будинок взамін. Але ніхто не хоче виїжджати зі старої "хрущовки" — через страх, що старе розвалять, а нове не побудують.
Це все Голодомор, війни, Сибір... Недоречно зараз чекати від людей дива.
- Якщо причини — негаразди, то при стабільній ситуації байдужість мине, а благодійність пошириться автоматично?
- Тут є багато властивостей характеру... Та я думаю, що як тільки будуть задоволені потреби кожної сім'ї, люди почнуть звертатися до моралі. Допомога ближньому — одна з найперших речей в моралі.
Це відбуватиметься поступово — можливо, протягом наступних 20 років. Бо в перші 20 років боротьби за власне виживання ніхто про це не думав. Але цікаво, що останнім часом не тільки наш фонд залучає волонтерів — волонтерський рух набуває розвитку.
- Тобто в перші 19 років незалежності України нічого не змінилося порівняно з СРСР?
- Великий плюс в тому, що в нас відкриті кордони і молодь має можливість їздити на Захід, надихатися новими ідеями та повертатися сюди.
Ці ідеї стосуються не тільки гарного одягу чи музики, але й соціального орієнтування в життя — спілки, благодійні проекти, бізнес-проекти по західному типу. Все це поступово знаходить свій шлях в Україні. Просто все робиться повільно.
Є ще одна причина — коли в тебе не все в порядку вдома, то тяжко думати про те, що назовні. Я не маю на увазі особисті взаємини — йдеться про те, що більшість людей не відчуває задоволення власних матеріальних потреб. Ясно, що вони думають над своїм.
Не можна думати, що українці, котрі не знають, чим нагодувати сім'ю, залучатимуться до глобальної допомоги.
З'являються люди, для яких допомога іншому не означає заробити собі якийсь плюс на майбутнє, а означає просто отримати задоволення від добре зробленої справи.
- Ви особисто відчуваєте задоволення?
- В мене особисто це відчуття прийшло не одразу. Коли я був підлітком, мене мало цікавили проблеми інших — це нормально у 16 років, коли світ зациклений тільки на тобі.
Усе почалося з того, що я бачив велику кількість людей, які приходили до нас на концерти, але не могли собі дозволити купити квиток. Вони стояли біля Палацу спорту й дивилися.
Ми почали якось проводити цих людей, намагалися їм допомогти. Це були перші речі, що змусили мене задуматися — справді я міг допомогти, наприклад, зменшити ціни на квитки чи зробити спеціальний концерт. Зараз на кожен концерт ми запрошуємо якусь кількість дітей із дитячих будинків.
Це було легко зробити, не напружуючись. Наступний етап — робити серйозніші, системніші речі. Коли ми з Юрієм Герасименком, головою правління Фонду, міркували над створенням організації, вирішили, що наше завдання не витрачати кошти, а об'єднувати довкола проектів активних людей, яким цікаво те, що ми робимо.
З однієї сторони, я не маю таких грошей, як меценати, а з іншої — це гарний стимул робити справді потрібні речі, які резонують у суспільстві. Моя ж роль — промоутерська, ідейна.
- У вас справді є капітал імені...
- Так, я намагаюся вкладати своє ім'я. Якщо воно комусь потрібне, аби надихнутися, то я готовий його віддавати повністю. Я завжди говорю працівникам Фонду, що у нас є лише наше добре ім'я — решту ми робимо своєю працею та інтелектом.
Ось минулого року ми робили пілотний проект "Освіта Країною" — на початку ми навіть не знали, чи все вдасться. Потрібно було багато узгоджувати — університети, студенти, стипендії. Ми не знали, чи це буде цікаво.
Але ми отримали величезну кількість анкет від студентів. Швидко відгукнулися всі університети, крім одного чи двох. І тепер студенти, що взяли участь минулого року, готові нам допомагати цього року як волонтери.
- А є конкретні механізми захисту цього доброго імені та репутації?
- Якщо говорити про 3D-Проект, то це прозорий web-інтерфейс акумуляції коштів. Тобто кожен, хто передає гроші на проект, майже в реальному часі може відстежити динаміку їх надходження, а згодом побачити звіт, на що ці гроші було витрачено.
Скажімо, чиїсь конкретні гроші пішли на купівлю таких-то комп'ютерів, які передали в такий-то дитячий будинок таким-то способом. Людина від початку і до кінця знатиме, куди витратили її 100, 50 чи 5 гривень.
Наступний складний момент — підготовка волонтерів для роботи з дітьми. Ми до цього ставимося надзвичайно відповідально.
Навчання проводитимуть люди, яким ми довіряємо — тренери, котрі мають досвід роботи з дітьми в дитбудинках. Після тренінгів для волонтерів проводитиметься теоретичний та практичний іспит, лише після якого вони зможуть розпочати роботу з дітьми.
Звісно, є якась імовірність того, що десь щось може піти не так. Але в усіх справах є елемент випадкових неприємностей. Ми їх не боїмося, бо робимо все з чистою совістю. Справа, яку роблять із щирим серцем, просто приречена на успіх.
- Крім чистого серця для благодійності потрібне ще й громадянське суспільство.
- Воно зароджується.
- Чи пройшла Україна ту критичну точку, після якої повернутися до особистої безвідповідальності вже неможливо?
- Ще не пройшла. Особиста безвідповідальність існує. Це виявляється в різних речах — у тому, як ми відносимося до політики, як вибираємо на виборах, як ми існуємо в повсякденному житті.
Ми страшенно не любимо корупцію та хабарі, та радо їх даємо, коли робити нам це вигідно. Люди перестануть брати хабарі тоді, коли перестануть їх давати. Не навпаки.
Ми дуже не любимо брудні вулиці. Та ми часто бачимо, що люди викидають у власному будинку стільки сміття, що весь будинок стає брудним. Тобто люди вичищають квартиру, та їм байдуже, що робиться біля будинку чи в ліфті. Кожен думає, що це не його справа, а ЖКГ.
Чи як люди стоять в черзі? Одного разу я стояв у черзі на пошті в Німеччині — мене це вразило. Між кожним — метр відстані, всі стоять рівненько в рядочок, а біля каси три метри взагалі вільні, кожен підходить вільно.
Зміни — це дорога з двостороннім рухом. В умовах вільного ринку та демократії час працює на нас. Навіть через хаос усе буде впорядковуватися поступово. Людина повинна змінюватися сама.
- Ви говорите про демократію. Як ви це розумієте?
- Я маю на увазі ситуацію, за якої людина має реальний вплив на ситуацію в країні, в якій живе. Хай маленький, але реальний.
Законами цього легко досягнути. В Україні закони не дуже відрізняють нас від Західної Європи — у нас прописані всі основні свободи. Інша справа, що вони часто не виконуються — ні владою, ні громадянами.
- В СРСР вони теж були прописані...
- Але там багато речей були заборонені. У нас зараз свобод набагато більше. І за вияв демократії та свободи по руках ніхто не б'є. Та чомусь ніхто не хоче ті свободи виявляти — невигідно, лінь, страшно. У цьому велика проблема. Ми знаємо, як виглядає демократія, та не знаємо, яка вона на смак.
Хоча багато хто говорить, що демократія — то не така вже й радість. Якби фантазувати, то просвітлена монархія значно швидше вирішує питання поступу країни. Та це утопія, адже необмежена влада швидко розбещує і призводить до диктатури.
Демократія — це, в першу чергу, вміння домовлятися між собою. Вона традиційно прийшла з Англії після численних сварок між королем і феодалами, феодалами та селянами. Поступово влада в короля зменшувалася. Вони шукали баланс і знайшли його через законодавчу, виконавчу та судову влади. Свобода людини, приватна власність та три гілки влади — все!
- Тобто без сварок і боротьби демократія неможлива?
- Це було 16, 18 і 19 століття. Є сподівання, що в 21 столітті це можна вирішити мирним шляхом.
Водночас я справді думаю, що без серйозної точки перелому нація не зможе стати повноцінною. В нас такої точки ще не було.
- Що може нею стати?
- Не хотів би прогнозувати. Це може бути будь-що, що змусить людину змінитися. У кожної людини в житті теж є такий момент. Це не обов'язково має бути втрата — це може бути, наприклад, народження дитини. Потрібна переоцінка цінностей.
От у Сінгапурі все достатньо мирно на позитиві відбулося. Хоча до того це був звичайний порт і звичайна англійська колонія.
Мало виключно еволюційного шляху — щось має статися.
- Якщо повернутися до ініціативи 3D-Проекту — чи не є це зняттям відповідальності з держави, що і так мала б займатися забезпеченням комп'ютеризації дитячих будинків?
- Держава — це ми.
- Але ж є міністерства й інші органи влади.
- Ми відкриті до співпраці. Якщо держава захоче долучитися — ми готові. Ми не збираємося забирати чужу роботу. Ми не будемо займатися реформами шкіл чи дитячих будинків.
Ми можемо лише додати неформальний аспект освіти, адже вчитель часто сприймається як антагоніст. Гарно, якщо прийде молода людина, що поділиться власним досвідом, стане порадником, помічником чи старшим товаришем.
- Ви говорите про "неформальну освіту". А де межа між неформальною освітою та профанацією? Де гарантія, що волонтери справді якісно навчатимуть?
- Ви користуєтеся Вікіпедією? Це відкрита система, там немає фахівців — вона самовдосконалюється та саморегулюється.
У нас буде так само. Не готові до роботи люди просто не витримають. У нас же ніхто нікому не платить, ніхто не робить кар'єри, ніхто нікого не підсиджує. Ніяких коврижок нема. До нас не підуть люди з нечистою совістю. Окрім того, я вже згадував про наш акцент на навчання волонтерів.
- Багато дуростей роблять саме з чистою совістю та добрими намірами.
- Я не живу в рожевих окулярах і розумію, що такі речі можливі. Та вовків боятися — в ліс не ходити. Ми зробимо все, щоб такого не було.
Волонтери складатимуть теоретичні та практичні іспити. Ми не збираємося заміщати вчителів. Волонтер — це такий старший товариш, який навчить користуватися комп'ютером та інтернетом, допоможе заповнити прогалини загальноосвітніх предметів: підучити іноземну мову, фізику тощо.
- Отже, волонтерство та неформальна освіта дітей у дитбудинках — один із напрямків 3D-Проекту. Якими ще способами можуть долучитися небайдужі?
- Наприклад, подарувати в дитбудинок комп'ютер, який тобі вже не так потрібен, а для іншого це буде велика користь та радість. Наші партнери проводитимуть повну профілактику такої техніки.
Можна зробити переказ коштів на закупівлю нових ПК, звісно, відслідкувавши на web-інтерфейсі статус надісланих коштів. Або просто допомогти ресурсно чи організаційно. На нашому сайті є детальніша інформація, в який спосіб можна долучитися. Переконаний, що кожен може знайти свій вимір Dопомоги.
- Для ефективного користування інтернетом потрібен також хороший культурний фундамент — щоб шукати, треба знати, що шукати. Волонтери ж цей бекграунд не побудують, вони не змусять дітей шукати лише хорошу та корисну інформацію.
- Не змусять.
Я колись був у дитячому будинку під Києвом, куди ми подарували комп'ютери. Там діти від 5 до 14 років. Я в них питав, як вони користуються подарунками. Половина розказує про ігри. І тут один хлопець каже, що шукає інформацію про звірів, інший — про машини...
Їх точно ніхто нічому не вчив, їм просто дали комп'ютери. Якщо навіть без допомоги половина дітей шукає щось цікаве, то з наставниками є ще більше вірогідність того, що вони все правильно робитимуть.
- Серед цілей проекту є допомога сиротам у подальшій соціалізації. Про яку соціалізацію можна говорити, якщо існують пільги для дітей-сиріт? Це ж дискримінаційна практика — це апріорі ставить їх у нерівну ситуацію.
- Я згідний, це правда. На мою думку, інтелектуальні пільги псують. Їх треба відмінити.
Я вважаю, що при вступі всі мають бути в рівних умовах, незалежно від сім'ї та матеріального статку. Вступ — це зріз знань, не можна тут ставити в різні умови. Якщо дитина з гіршими знаннями опиниться поруч із тими, хто на голову сильніші, то вона, швидше за все, деморалізується.
Важливо підтягувати цих дітей, поки вони вчаться в школі. Треба, щоб такі пільги не були потрібні. Адже цими пільгами ми показуємо, що освіта в дитячих будинках справді гірша. Це така ніби фора.
Замість пільг повинна бути система матеріальної допомоги. Цим дітям треба допомагати платити за навчання в університеті, давати безкоштовні гуртожитки, забезпечувати літературою.
- А загалом, як повинні функціонувати пільги?
- Це складно. Ви ж знаєте, як у нас пільгами зловживають. Якщо батьки не бояться піти та за гроші зробити своїй дитині довідку про інвалідність І групи... Тяжко говорити про загальну свідомість, яка могла б віднестися до пільг адекватно.
Але я вважаю, що матеріально потрібно допомагати. В якийсь момент матеріальна допомога може відкрити двері, що інакше не відкриються.
Наприклад, дитина з далекого маленького села, незважаючи на свою школу, де погано вчили, гарно знає предмети та гарно склала тести. Але вона не дотягнула декілька балів для вступу на безкоштовне навчання. Хоча за гроші її взяли б на контракт усі київські вузи, та в батьків немає таких грошей. І дитину шкода, тому що вона точно достойна вчитися. Її за рік взагалі могли б перевести на безкоштовне навчання.
- Чи дійде ця утопія колись і до України?
- Для цього повинні існувати професійні фонди — держава цим не повинна займатися. Саме на це треба збирати гроші. Благодійність, окрім медицини та порятунку життя, найкраще направляти в освіту.
В Америці та інших протестантських культурах, де вже протягом багатьох років ідея благодійності розвивалася та культивувалася, взагалі з цим немає проблем.
Сталася резонансна подія — і стоять черги волонтерів. У нас ситуація інша, проте за допомогою проектів фонду "Люди Майбутнього" ми прагнемо її змінити.
Усі фото надані прес-службою фонду "Люди Майбутнього". Детальніше про 3D-Проект можна дізнатися на сайті фонду.
27.09.2010
