Рівно вісім років тому, під час шоу, присвяченого 60-річчю 14-го авіаційного корпусу Військово-Повітряних сил ЗСУ, винищувач Су-27, виконуючи маневри на Скнилівському летовищі, упав на юрбу глядачів.
Той страшний день Остапчик Хміль, незважаючи на свій маленький вік, запам’ятав дуже добре. Він, трирічне хлоп’я, разом із братом Олегом, мамою Галею та бабусею пішов на те кляте авіашоу. А там сталося непоправне...
Під час страшної м’ясорубки мама закрила Остапчика собою. Старшого ж сина — 10-річного Олега — хвиля відкинула вбік. Галині Хміль уламок літака влучив якраз у шию, і жінка померла на місці. Остап відбувся підбитим очком, Олег постраждав більше — сильно подряпався, на ногу накладали гіпс.
Разом із родиною Хмілів під час трагедії на аеродромі була мама Галини — Любомира Іванівна, яка отримала важкі травми. Через кілька днів не стало і її...
"Того дня ми з Юрієм поїхали в село, а Галя залишилася з дітьми вдома, — розповідає "Україні молодій" бабуся Олега та Остапа по батькові Ольга Іванівна — саме вона замінила дітям загиблу маму. — Ми навіть не знали, що вони збираються на те авіашоу. Пізніше по радіо повідомили про цю страшну катастрофу. А мені з самого ранку страшенно боліло серце. Я ще тоді подумала: "Горе ж людям яке! Добре, що наші вдома сидять". Але згодом Юру покликали до телефона й сказали, що Галя з дітьми були на летовищі... Дивлюся, син мій потягнувся за цигаркою й каже: "Мамо, діти є, а Галі немає..."
Тоді фотографія трирічного Остапчика Хміля із закривавленим обличчям на Скнилівському летовищі облетіла весь світ. До осиротілих хлопчиків була прикута увага. Але зараз про постраждалих у тій катастрофі всі успішно забули. Ні про яке пільгове оздоровлення дітей, що втратили матір, чи навіть цукерки до свят не йдеться.
За ці вісім років хлопці виросли. Олег нещодавно відсвяткував 18 років. Він уже студент Львівської політехніки. Щоправда, вчиться на платному відділенні. Підірване здоров’я не дозволило осилити у повній мірі шкільну науку, тож балів на бюджет не дотягнув. "Скільки ходили, просили допомогти, надати пільгові умови для вступу — дитина ж із вини держави постраждала. І таких абітурієнтів, як Олег, було у Львові від сили двоє-троє. Але нічого не допомогло..." — каже пані Ольга.
Остапчик теж похвалитися здоров’ям не може: після тієї трагедії у нього сильно постраждав зір. Зараз хлоп’я вже закінчило 5 клас, вчиться добре. Дуже любить футбол, однак лікарі не дозволяють йому займатися цим видом спорту професійно — здоров’я не те...
Не минула ця трагедія безслідно і для інших постраждалих. Скнилівська катастрофа залишила по собі 77 страчених життів, серед яких — 28 дитячих, та... 240 кілограмів "неідентифікованої біомаси" (і це навіть уже не людські останки!) на львівському цвинтарі у братській могилі... Дванадцятеро людей залишилося інвалідами, понад 500 осіб визнано потерпілими. Але що їм від того?
Сьогодні до неймовірного душевного та фізичного болю постраждалих додається ще й гірка образа на державу: за ці роки, окрім мізерних "офіційних" виплат за втрачені життя, потерпілі не отримали нічого — навіть теплих слів від чиновників, не те що офіційного статусу постраждалих чи вибачення. Пережите потроху косить рідних та близьких загиблих. І хоча всі 12 "скнилівських" інвалідів живі, однак надії на одужання є не у багатьох. У найгіршому стані залишається Надія Ковбак — під час аварії 30-річна жінка отримала численні переломи хребта, втратила пам’ять. Сестра Надії Алла, яка увесь цей час доглядає за нею, каже, що за ці роки родині ніхто не запропонував допомогу. У численних довідках ніде не значиться, що причиною покаліченого молодого життя стала Скнилівська катастрофа.
Усі накопичені образи й біль змусили "скнилівців" звернутися до Європейського суду з прав людини — там уже кілька років розглядають понад сотню позовів проти держави Україна. Місцева влада теж умила руки: досі не зареєстровано капличку біля летовища, де щонеділі моляться родичі загиблих. Без уваги, каже голова громадської організації "Скнилівська трагедія" Стефан Козак (який того чорного дня втратив сина), залишилася ініціатива постраждалих перейменувати вулицю Авіаційну, якою 77 львів’ян ішли в останню путь на летовище, на вулицю Пам’яті. Не виділила міська влада пустиря для створення парку "77 ангелів". Про реабілітацію — медичну, психологічну — вже не йдеться.
...Сьогодні, у чергову річницю, постраждалі не збираються проводити жодних акцій, не дадуть слова політикам, місцевим чиновникам. На місці трагедії звучатиме лише молитва за загиблими.
Піде на панихиду і бабуся Остапа та Олега Ольга Іванівна. "Тільки дітей не братимемо, — каже жінка — лікарі суворо заборонили". Адже малі тоді перенесли страшний шок, від якого досі не можуть оговтатися. "Але Остапчик пам’ятає маму, ходимо з ним до її могили. Має Остап окремий альбомчик із маминими фотографіями, — розповідає Ольга Іванівна. — Часом сяде, погортає, посопить собі тихенько... Але що ж зробиш? Так склалося життя..."
