УП вже писала про те, яка Конституція потрібна Україні. Наявні на сьогодні конституційні ініціативи змушують іти від противного.
З одного боку, досі вагомих результатів не дала робота Національної Конституціїйної ради, що була створена президентом Віктором Ющенком. Розроблена нею концепція звелася насамперед до погано закамуфльованої спроби протягнути в межах задекларованої парламентсько-президентської республіки додаткові повноваження президента, не урівноважені необхідним механізмом стримувань і противаг.
Це, зокрема, стосується запропонованого права президента одноосібно призначати і звільняти Генерального прокурора — ключової фігури в правоохоронній системі України. Також пропонується скасувати необхідність коаліції в парламенті і передбачити, що якщо дві найбільші фракції не здатні зібрати більшості навколо своїх кандидатур на посаду прем’єра, таку кандидатуру пропонує президент.
Картина доповнюється пропозицією скасувати районні адміністрації та більш широким застосуванням референдуму аж до прийняття на референдумі законів. Практичне застосування такої концепції, вочевидь, зміцнить вже звичну для української політики систему постійного хаосу, слабкокерованого з боку президента, якому, вочевидь, комфортно в такій ситуації.
Між тим, перманентне перебування суспільства в підвищеному тонусі не лише підкреслює нездатність політиків вирішувати життєві питання країни, не шарпаючи громадян з кожної дрібниці, але й стимулює крайнє поширення політичної апатії, цинізму та комерційного ставлення до політики, що різко знижує потенціал суспільства.
Водночас, ідея парламентскьої республіки, задекларована у БЮТ, може бути дієвим засобом тиску на президента, зокрема щодо вирішення питань приватизації тощо. Все значно складніше, якщо уявити її реалізацію. Самих остаточних текстів конституційних змін від БЮТ поки немає, і формально обговорювати нічого.
Однак, задекларований намір запровадити парламентську республіку вимагає сім разів подумати, до чого це в результаті може призвести.
У конкретних українських умовах запровадження парламентскої республіки означало б, що кожного дня в парламенті мова йшла б про одномоментне здобуття "всього" або втрати "всього". На практиці це означало б ще більшу дестабілізацію державного механізму, ніж це є сьогодні.
Повтор "фінта Мороза" зразка 2006 року цілковито перевертав би ситауцію в країні, тому спокуса до здійснення таких "фінтів" різко зросла б.
В Україні навряд чи колись буде політична сила, яка візьме абсолютну більшість місць у Раді. Тому запровадження парламентської форми правління означатиме не зупинення, а поглиблення хаосу з усіма відповідними наслідками і для країни, і для політиків, та з можливістю змін уряду навіть не щороку.
Так є в Італії, де за останні 63 роки змінилося 62 уряди, в окремі роки — до п'яти. За всю післявоєнну історію в Італії лише одного разу був прем’єр, який всидів на посаді усю каденцію парламенту.
До речі, в Італії й Німеччині — класичних паламентських республіках, до прикладу яких часто апелюють прихильники парламентської республіки — парламентська форма правління була нав’язана окупаційною американською адміністрацією після Другої світової війни, з метою послабити ці країни та їхню зовнішньополітичну дієздатність, аби уникнути реваншу.
Основний результат, до якого призвела конституційна реформа 2004 року — цілковита втрата потенціалу України як міжнародного гравця і конкурента. Україна замість відповідного своєму потенціалові статусу регіонального лідера перетворилася на об’єкт зовнішніх впливів із постійними загрозами реалізації руйнівних для країни та її суверенітету й територіальної цілісності сценаріїв.
Усе це — завдяки перманентній внутрішній невлаштованості, викликаній навмисне суперечливою конституційною реформою.
У коаліціях дуже часто трапляється так, що непропорційно важливий голос отримують маргінальні політичні сили, які за жодних обставин не могли б розраховувати на перемогу на загальнонаціональних виборах.
Це збільшує шанси потрапити в уряд антидержавним силам. Що, зокрема, й сталося 2006 року, коли комуністи повернулися в уряд після 15 років, маючи усього лише 3,66% підтримки населення. Навряд чи в парламенті є більше пари десятків депутатів, які заради такої речі, як влада, не підуть на союз із будь-ким.
За таких умов для жодної стабільності курсу державної політики, виходячи з національних інтересів країни, не може бути й мови.
Крім того, запровадження парламентської республіки мало б дуже серйозні соціальні наслідки. На практиці це означало б встановлення кланової моделі держави та ліквідацію легальних можливостей для змістовного оновлення політичної еліти. По суті, це означало б знищення самої можливості встановлення законності в країні.
Зараз населення схильне покладати надію на відновлення законності на кожного нового президента, щоправда, досі марно. Громадяни згідні терпіти, якщо в такій терплячості є хоч якийсь сенс. В іншому випадку можливий соціальний вибух. Що, до речі, довела Помаранчева революція.
І, нарешті, найголовніше. У результаті запровадження парламентської республіки різко зріс би іноземний вплив на внутрішньоукраїнську ситуацію, через вплив на депутатів та фракцій.
Хто б не був президентом, посада загальнообраного лідера країни природним чином підштовхує до патріотичної позиції. Навіть Кучму час від часу "пробивало" на захист інтересів країни. Зовсім інша сиутація з депутатами, які в умовах парламентської республіки сьогодні — ніщо, завтра (завдяки іноземній підтримці) — все, і післязавтра знову ніщо.
Що з державних інтересів вони здадуть під час таких коливань? І чи зможе виступати рівним переговорником з іноземними лідерами прем’єр-міністр, якого кожного дня ці ж іноземні лідери через своїх сателітів в Україні можуть відправити у відставку?
У питанні розуміння ролі парламентської республіки для майбутнього України цінні дві цитати. Так, нинішній президент Росії Дмитро Медведєв нещодавно заявив: "Якщо Росія перетвориться на парламентську республіку, вона зникне. Це моє особисте глибоке переконання".
Москва за сильну президентську владу в себе і за парламентську республіку — в Україні. Цікаво, чому?
Якось відомий російський українофоб Костянтин Затулін заявив: "Нам (тобто Росії) потрібна парламентська Україна, бо нам не потрібна сильна Україна".
Не секрет, що й запровадження парламентсько-президентської республіки в результаті конституційної реформи 2004 року було частиною російського проекту, реалізованого тодішнім главою адміністрації президента Кучми Віктором Медведчуком. До речі, за даними Олександра Мороза, Медведчука запросили працювати в адмінстрацію новообраного російського президента Дмитра Медведєва.
Парламентська форма правління пасує малим та внутрішньо однорідним державам, у яких є серйозна традиція національної єдності, іноді виражена в традиційній монархії.
Для неоднорідних і молодих держав, а саме такою є сучасна Україна, загальнонаціональні вибори глави держави з реальними повноваженнями є додатковим і дуже суттєвим механізмом зміцнення легітимності самої держави серед свого населення.
Крім того, унаслідок запровадження парламентської республіки у більшості випадків суспільство буде усунуте від виборів реального керівника країни. Реального керівника країни обиратимуть три-чотири людини, яких формально на це ніхто не уповноважуватиме.
До речі, суспільство чудово відчуває це, і тому не підтримує парламентську форму правління. До того ж, у результаті її запровадження скоротиться зміст виборчого права громадян. Якщо сьогодні громадяни обирають верховну владу раз на два з половиною роки, то за умов парламентської республіки реальні вибори відбуватимуться лише раз на п’ять років, та й то, ймовірно, за постійно маніпульованим виборчим законодавством.
Зрештою, у результаті будь-яких виборів перемагає, як правило, найбільш принциповий або той, хто виглядає найбільш принциповим. Під час коаліційних торгів відбувається навпаки — найбільше здобуває найбільш безпринципний.
Яка ж альтернатива? Очевидно, що Україні потрібно точне розділення функцій органів влади. Роль президента має звестися до особливого інституційного наголосу на проблемах національної безпеки, стабільності і спадковості державного механізму, та, можливо, захисту прав громадян.
Що стосується уряду, то він має керувати всіма економічними процесами, несучи за це відповідальність. Право президента призупиняти рішення уряду з мотивів національної безпеки, яке, власне, й гальванізувало нинішню конституційну дискусію, перевівши її з дискусії навколо продажу Одеського припортового заводу, можна розглядати як інструмент стримувань і противаг.
Водночас, такий інструмент має бути доповнений глибоко реформованим Конституційним судом. Чому в Німеччині вже наступного дня країна знає, що конституційно і що ні, а в Україні, натомість, розгляд питань триває роками? Виникає підозра, що в суді просто якомога довше чекають "матеріалізації" аргументів сторін.
Дія всього механізму стримувань і противаг має відбуватися максимально автоматично.
Також конче необхідне відновлення дієздатності правоохоронної системи та глибока антикорупційна реформа судової ситстеми.
Крім того, для здійснення функцій контролю доцільно було б запровадити другу палату парламенту. Обирати верхню палату варто було за мажоритарною системою, аби відкрити нові канали поповнення еліти та підвищити внутрішньопартійну демократію, перед тим максимально забезпечивши чистоту виборчого процесу.
До речі, якщо говорити про європейський парламентаризм, то понад 80% парламентів Європи — двопалатні.
Противники двопалатності стверджують, що за таких умов округи були б банально куплені бізнесменами, яких найбільше в Партії регіонів. Це — звичайна для політиків недооцінка виборців.
"Купити" округ реалістично за системи відносної більшості, яка сьогодні, зокрема, існує на виборах міських голів. Якщо ж існуватиме двотурова система абсолютної більшості, ситуація буде принципово іншою.
В Америці у XVIII столітті жила купка людей, яких досьогодні називають батьками-засновниками". Бо вони написали конституцію для країни, а не для себе.
У Туреччині був президент Ататюрк. Минуло вже сім десятиліть після його смерті, а його портрети висять у кожному кутку — тільки за те, що він міг би й далі, як десятки султанів перед ним, сидіти й дивитися, як розтягували "на запчастини" його країну. На його б вік все одно вистачило. Але він був великим оригіналом, і заснував новий порядок для своєї країни.
В Україні поки що варіанти Конституції пишуться під себе і під політичний момент. Та й то, схоже, з горизонтом у три метри.
Конституційна реформа 2004 року дискредитувала Конституцію, з прицілом на дискредитацію держави. Для повноти картини залишилося зовсім небагато — дискредитувати ідею змін до Конституції.
Сьогодні поза секретаріатом президента важко знайти людину, яка б вважала, що в Україні ефективний президент. Але це швидше підстава почекати, не так і довго, до нових виборів, ніж поглиблювати хаос, який виборці обов’язково запам’ятають і оцінять.
