Якщо абстрагуватись від емоцій та власних політичних вподобань, то те, що наразі відбувається в Україні виглядає, як абсолютно закономірний процес в ланцюзі історичного розвитку пострадянської України, а саме:
Виборами лютого 2010 року завершена епоха панування пострадянської бюрократичної еліти та настала епоха, коли керівництво держави взяли в свої руки власники найбільших фінансово-промислових груп країни, які згуртувалися навколо політичної фігури Віктора Януковича.
Наразі очевидно, що саме це мало статися ще в листопаді-грудні 2004 року, але країна мала пережити п'ятирічний перехідний період "віртуальної" демократії, з якого, як виявляється, не було іншого виходу, ніж до неоавторитарного режиму, чи то Януковича, чи то Тимошенко, хай хоч би як його не прикрашали демократичною риторикою.
До демократії країна за п'ять років каденції Ющенка не просунулася ні на крок, хіба що більше стало свободи слова, але й це "поправимо". Хіба отримав народ України хоч трохи важелів впливу на реальне формування та діяльність політичного істеблішменту країни? Хіба демократично формувались на всіх виборах після 2004 року партійні виборчі списки хоча б однієї політичної сили?
Зрештою, хіба готові громадяни сучасної України в переважній більшості до реальної демократії та до реальної відповідальності за стан справ у власній країні-місті-вулиці-будинку-сім`ї?
За результатами дослідження експертів з політології та соціології, в будь-якій сучасній країні світу не може бути сталої демократії, якщо рівень доходу на душу населення країни менший, ніж 1500 доларів США. В Україні ж наразі такий показник менший за 200 (!!!) доларів США (1217 грн. у 2009 році). Про яку демократію йдеться в найбіднішій країні Європи?
Помаранчеву революцію 2004 року зробили представники малого та середнього бізнесу (недаремно її називали революцією мільйонерів), тобто той самий середній клас, який є основою демократії в усіх країнах світу. Але по-перше, в Україні він надто вузький та практично зовсім не організований.
По-друге, помаранчеві вожді зрадили тих, завдяки кому прийшли до влади — Ющенко здався на милість пострадянської бюрократії та дрібних і не дуже шахраїв заради власного благополуччя та будівництва "повітряних замків".
Тимошенко — політикою соціального популізму та абсолютним ігноруванням потреб та проблем малого та середнього бізнесу. Корупція, вседозволеність та безкарність органів центральної і особливо місцевої влади за часи президентства Ющенка розцвіли буйним цвітом.
Сталося те, що мало статися — в умовах тотального безвладдя та бардаку в країні, та несформованої самоорганізації суспільства владу в країні взяв в свої руки новосформований економічний істеблішмент країни, центром консолідації якого стала Партія Регіонів.
Саме в цьому основна причина перемоги ПР на останніх виборах — керівники штабу підійшли до організації його роботи, як до великого та важливого бізнес-проекту, та чітко з точністю до відсотка вирахували, що потрібно для перемоги їх політичного лідера: яку явку виборців потрібно забезпечити в регіонах сходу і півдня України, скільки своїх прихильників потрібно довезти на дільниці, яка кількість виборців повинна проголосувати на дому тощо. І які ресурси потрібно інвестувати для забезпечення потрібного результату, коли і як ці ресурси повернуться. А також — як юридично захистити власну перемогу.
Керівники штабу ПР на виборах цього разу спрацювали як досвідчені а системні менеджери: "бачу ціль — не бачу перешкод".
Те, як вміють організовувати справу "спонсори" ПР видно за прикладом організації підготовки інфраструктури міст Донецька та Харкова з одного боку, та Львова і Києва — з іншого. В першому випадку — відмінна організація і відмінний результат, в другому — безлад, чвари, корупція та відсутність результату.
В першому випадку організаційним "куратором" проекту є один із "олігархів", в другому — місцева влада
45% Юлії Тимошенко в другому турі президентських виборів за таких умов виглядають, як справжнє диво. Проти неї працювало все: опозиція та лояльні до неї керівники регіонів; президент Ющенко, його секретаріат та лояльні до нього керівники інших регіонів; прокуратура, судова система, більшість телеканалів та інших ЗМІ та, зрештою, фінансово-економічна криза в країні та за її межами.
Наразі вже стало очевидно, що переможець отримує все. Те, з якою швидкістю, системністю та наполегливістю команда чинного президента вибудовує вертикаль влади, навіть часом всупереч діючій конституції, викликає не тільки і не стільки подив чи захоплення, скільки велике занепокоєння. Тому що виникає запитання: а в них взагалі то є якісь гальма та обмеження в досягненні мети?
Наразі можна стверджувати, що за умов: стабілізації фінансового стану країни, забезпеченні сталого економічного розвитку та зростання ВВП в середньому на рівні 10% на рік і більше, стабілізації стану справ в гуманітарній та культурній сферах (особливо збереженні статусу як української, так і російської мов) — ця команда прийшла до влади "всерйоз і надовго".
Якщо ж за півроку-рік команда чинного президента не продемонструє реальні успіхи в економіці та соціальній сфері, якщо українофобські наміри деяких членів команди вийдуть за межу "покричали, помахали руками та розійшлись", то, з одного боку, це викличе спочатку розчарування, а потім апатію й роздратування біло-блакитного електорату, з іншого — значно посилить протестні настрої національно-демократичного.
Іншим чинником можливої кризи чинної влади є неоднорідність команди. Те, що є зараз її сильною стороною, в інших умовах може стати її руйнівником. Знову ж таки, за півроку-рік чинній команді потрібно продемонструвати країні реальні результати діяльності, перш за все економічні та соціальні.
Без радикального реформування дозвільно-регуляторної політики, зменшення соціального навантаження на бюджет країни через монетаризацію пільг, підвищення комунальних платежів, без подолання корупції, без покращення інвестиційного клімату ні про які економічні успіхи в виснаженій економічно країні не може бути й мови.
Ахметов, Ярославський, Пінчук, Тігіпко, Коломойський, Бойко та ін. інвестори сучасної ЗАТ "Україна" є кращими менеджерами країни, які звикли ставити перед собою високу мету і досягати її. Вони не вміють і не хочуть програвати, і не будуть миритись з будь-якою принциповою поразкою Президента ЗАТ та його команди, в яких вони інвестували.
Закрита, тоталітарна та бідна країна невигідна акціонерам ЗАТ та їх бізнесу. Тому намагання "закрутити" гайки чинної влади в разі наростання протестних настроїв суспільства викличе ідіосинкразію і в власників фінансово-політичних груп країни, а, значить, і серйозний "разброд и шатания" всередині чинної владної команди.
А що ж опозиція?
Наразі для неї настали важкі часи. По-перше, вона розколота та розсварена. По-друге, старі вожді втомились боротись і вже явно демонструють колабораціоністські настрої, а суспільство ними розчароване та в них зневірене.
По-третє, безперервні мобілізаційні виборчі кампанії практично знищили будь-які демократичні зародки діяльності партійних організацій. Ніякі чистки зверху не допоможуть: корумпована партійна бюрократія сформувалась саме через відсутність внутрішньопартійної демократії.
Саме Юлія Тимошенко, як ніхто інший, має шанс наразі почати заново будувати власну політичну силу на нових демократичних принципах, ретельно вивчивши досвід організації політичних партій та політичних систем в США, Німеччині, Великій Британії тощо, в тому числі враховуючи прихильність політичних лідерів цих країн до неї, як перспективного українського політика та реальної альтернативи Януковичу та ПР. Не забуваючи також про те, що ВО "Батьківщина" є членом впливової Європейської Народної партії.
Партія Регіонів навряд чи здатна на суттєве оновлення. Влада — розбещує та заспокоює. Хоча безперечно, команда ПР наразі на порядок сильніша і духом, і кадровим складом, і волею до "наведення порядку" в країні, ніж команда БЮТ (про інші партійні сили годі й говорити!).
Але саме БЮТ, як лідер об'єднаної опозиції, має шанс на суттєве оновлення за рахунок нового покоління політиків, підприємців, інтелігенції, які мають скласти ядро оновленої української еліти.
Цитую статтю в "Дзеркалі тижня" ще п'ятирічної давності:
"Ключовий чинник для успіху країни — наявність у ній еліти, чиї мудрість, патріотизм, дотримання закону і любов до справедливості не дозволять потурати тимчасовим, вузькогруповим чи партійним інтересам".
Питання — в наявності політичної волі лідера об'єднаної опозиції. Ціна питання — повернення до влади в Україні, шанси розбудови демократії в країні та перспективи вступу до Євросоюзу.
Інакше суспільство шукатиме та висуватиме нових лідерів.
"Успіх — це рух від невдачі до невдачі без втрати ентузіазму". У.Черчілль.
13.04.2010
