У дитинстві письменник заставив кактусами всю квартиру, у юності колекціонував старі платівки й донині любить різний мотлох. Андрій Курков в інтерв’ю німецькому виданню Der Tagesspiegel хвалить теперішню молодь, хоча й визнає, що нове покоління стало цинічним.
Українське життя сповнене пасток, каже Андрій Курков. В інтерв’ю він пояснює, чому його землякам негайно потрібні ліки у вигляді демократії.
Der Tagesspiegel: Пане Курков, ми боїмося, що зараз нам доведеться пити з Вами горілку…
Андрій Курков: Ні-ні. Ви, мабуть, іще не чули про культурний зсув у Києві? Тепер там п’ють значно більше пива, ніж горілки. Українська вода винятково м’яка й чудово годиться для пивоваріння.
Що означає ця рішуча зміна для української душі?
Насамперед можна зробити висновок, що ми маємо справу з новим поколінням. Україна ж бо дуже молода: 30% населення народилися після 1985 року. Країна просто кишить студентами. А якщо молоді люди охочіше п’ють пиво, ніж горілку, то це означає, що вони більше беруть від навколишнього світу. Не можна, наприклад, одночасно читати газету та пити горілку, це нереально. Зате з пивом піде. Це позитивна тенденція.
Ми чули, Ваша дружина сильно пручалася галасливим вечіркам у вас удома.
Е, то було давно. Ми тоді регулярно влаштовували приватні виставки й залюбки приймали по 50 митців у квартирі, гостили їх наїдками та горілкою. А потім пішли діти (наш найменшенький якраз іде в школу), і тепер у нас менше вернісажів і більше дитячих клопотів, цілком нормально.
Ви написали шість дитячих книжок, які є, на жаль, тільки російською.
Зараз саме виходить у світ сьома. Називається "Чому ніхто не гладить їжачка". Головний герой, їжак, дуже пригнічений, бо щодня бачить, як люди гладять котів, собак і коней. Він заводить дружбу з мишкою, і вона йому пояснює, що люди не гладять диких звірів — а їжак же дикий звір!
І їжак у це вірить?
Так!
Тварини відіграють дуже особливу роль і у Ваших книжках для дорослих, передусім меланхолійний пінгвін Міша з романів "Пікнік на льоду" та "Пінгвіни не мерзнуть"*. Чому Ви з такою охотою пишете про сумних тварин?
Мусить же бути трохи драми! Я завжди любив писати про сумних тварин. Малим я мав трьох хом’яків, які жили в банці від консервованих помідорів. Часом я їх випускав, щоб вони могли побігати. Першого мій батько затиснув дверима. Другого зловив кіт. А третій випав із балкону, з шостого поверху.
Як Ви це пережили?
Завдяки своєму першому віршеві. Я, правда написав його, ще коли був живий останній хом’як. Ішлося про самотність хом’яка, що втратив двох друзів.
Зараз Ви, мабуть, уже не розповісте його напам’ять.
"Були собі три побратими:
Три крихітні кумедні хом’ячки.
Жили вони щасливо і сумирно,
І весь день бавилися залюбки.
Та ось для трьох товаришів
Настав тяжкий розлуки час.
Один пробігти між дверей хотів -
І між дверей покинув нас.
А другий — той сидів надворі,
Коли підступний кіт підкравсь
І проковтнув бідаку… Горе,
Тепер лишився третій сам.
П’є з мисочки він молоко,
Їсть зернята, гризе морквину,
За другом журиться він. О,
За своїм другом милим!
Без друзів жити неможливо!"
Як сумно!
Другий вірш був уже не про хом’яків, а про Леніна.
Ленін Вам теж здавався одиноким?
Очевидно, так. Я вже давно взявся за те, щоб перерити старі речі батьків. І мої старі щоденники теж десь мали бути. На полях мама завжди лишала червоною ручкою свої коментарі, наприклад: "Соромно радянській людині таке писати".
Ваш батько був військовим льотчиком-випробувачем. Чи не кортіло Вам у юності піти його слідами?
Ні, у цих літаках мені надто гриміло. Спочатку я хотів стати археологом, потім ботаніком. Я колекціонував кактуси — доки не назбиралося 1400.
Перепрошую? 1400 кактусів?!
Я думав, що ніхто їх не любить, як і того їжачка, що в дитячій книжці, і почав співчувати. Є стільки різноманітних сортів: рідкісні, як "живі камені" (наприклад, види літопс, плейоспілос, фрітія); штучні, як японські бонсаї. Я проводив експерименти з кактусами й намагався виростити нові сорти: зрізав пагони з одних рослин і прищеплював іншим.
Де Ви зберігали стільки кактусів? У себе в кімнаті?
Вони були по всій квартирі. На кожному підвіконні, на полицях, які ми помістили перед вікнами, і в зимовому саду. Не дивно, що в результаті наша маленька квартира стала зовсім темною. Зате я тоді чудово натренував собі пам’ять: знав латинські назви всіх кактусів. Деякі пригадуються і зараз, коли йду в ботанічний сад.
Чому Ви не могли спинитися з колекціонуванням? Як Ви пояснюєте цю пристрасть?
Ну, я ще з самого малечку був максималістом. І та сама проблема в мене потім була з платівками. Спочатку я збирав старі вінілові, потім грамплатівки. Ще маю колекцію давніх приборів: ножі, виделки, ложки, щипці для рафінаду у всіх варіаціях. Я просто люблю старі речі. І трохи розчарований, що вже мої діти геть нічого не хочуть збирати.
Пане Курков, а Ви взагалі український письменник? Адже пишете Ви російською.
Звісно, я український письменник. Україна ж, про яку я пишу, — не моноетнічна країна! Офіційно 14 мільйонів українців розмовляють і пишуть російською мовою, неофіційно ще більше. Навіть наш президент Ющенко погано розмовляє українською — і все одно призначає міністром освіти людину, яка хоче, щоб в університетах і школах говорилося лише по-українськи. Отака нісенітниця!
Коли спілкуєшся з молодими українцями, дуже скоро складається враження, що енергія Помаранчевої революції вигоріла.
Нинішнє покоління стало цинічним, це правда. Люди зрозуміли, що так звані демократичні проводарі насправді використовують їх у власних інтересах. А наступний шанс України добитися правдивої політики прийде не раніш як за 15-20 років.
З Ваших книжок можна подумати, що в українця є лише дві можливості: або бути чесним — і скромним, або збитися на злодійські манівці і швидко стати заможним.
Так воно виходить і в реальному житті. Бо люди, ясна річ, не сліпі: наша політична еліта загрузла в корупції. То чому б їм теж не спробувати якийсь нелегальний шлях?
Наведіть нам, будь ласка, класичний приклад такого невинного гріха?
Ну, дати хабара лікареві. Кажуть, 90% доходів лікарів становлять сірі гроші. Або коли мусиш мати справу з судом (принаймні таке розповідають мої друзі), там є списки, скільки коштує який вирок.
Отже, Вас не дивує, що так багато людей стали цинічними?
Ні. Заждіть, згадав ще один приклад. У нас із дружиною є будинок у Житомирському районі. Кожен із 550 районів є, так би мовити, окремою малою Україною та отримує що два роки нового голову адміністрації. Наш голова вже давненько опинився в буцегарні, бо продавав ділянки по два рази — не інформуючи людей, яким здавав їх в оренду. Його заарештували при отриманні валізи з 800 тисячами гривень готівкою (це 65 тисяч євро). Відтоді в нас більше немає голови.
Хто почитає Ваш роман "Милий друг, товариш небіжчика", може вирішити, що Ви знайомі з цим середовищем підозріло добре.
Книжка з’явилася у 1994-1995 роках. Усе, що відбувається у "Милому другові"…
…чоловік, якого щойно покинули, спрямовує кілера на себе самого, але закохується знов і змушений ховатися від свого найманого вбивці…
…було в ті часи цілком можливе. Багато людей думали собі так: а чи не забути мені на пару років про мораль, доки ситуація в суспільстві стабілізується, — і тоді аж повернутись у табір чесних?
Чи викидали Ви за борт свою мораль?
Уже не пам’ятаю.
Ви здатні запам’ятати латинські назви 1400 кактусів!
Я підробив документи. Я вигадав видавництво, щоб тільки друкарня взяла на друк мої книжки. Потім я позичив гроші на купівлю рекламної площі на автобусах: "Андрій Курков — бестселер 1994 року". Це було в 1993-му.
Якось Ви сказали, що українці страждають на синдром зоопарку. Адже вони, мовляв, сиділи у клітках і чекали на щоденний корм.
У старших людей так досі, а молодь інша.
Але багато з Ваших молодших персонажів не контролюють свого життя. Вони постійно стають жертвами обставин і своїми силами не можуть викрутитися із ситуації.
Ось моя теза: у пострадянських умовах життя часто бувало динамічнішим та активнішим, ніж самі люди.
Чи бачите Ви десь просвіток надії?
Так. Я саме повернувся з відпустки в Карпатах і познайомився там із багатьма тими, хто будує маленькі курорти, з підйомниками та готелями. Відчувається, що люди в цьому регіоні, попри безліч проблем, розвивають країну. Коли на 18-ту річницю незалежності я дав українському каналові інтерв’ю і мене спитали, що ми досягли, я пригадав розмову з американським істориком. Він розповів: після здобуття незалежності від Англії американці ще довго вказували ціни у фунтах, а не в доларах. На справжні історичні зміни йде 50 років.
Російський президент Дмітрій Медвєдєв не так давно оголосив у відкритому посланні, що припиняє контакти з Україною, доки там не прийде до влади новий президент. Що б Ви йому відповіли?
Я б надіслав йому картину — славетне полотно Іллі Рєпіна "Запорозькі козаки пишуть листа турецькому султану". На ньому зображено історичний трапунок: козаки складають відповідь турецькому султанові, що наказав їм здатися. Лист справді був. І то був суцільний набір лайок.
Дозвольте процитувати: "Ти, шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар <…> Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп, Великого і Малого Єгипту свинар" і так далі і таке інше.
Я вважаю, найкраще на такі листи, як від Медвєдєва, взагалі не відповідати. Та й по суті він був орієнтований не стільки на українців, скільки на росіян — аби ще раз їм показати, за кого має українців їхній президент.
У Вашій новій книжці "Нічний молочник" у торгівлю надходить медикамент, який робить українців хоробрими. Вони починають допомагати іншим, більше не бояться авторитетів. На Вашу думку, українська реальність радше надихає чи пригнічує?
Дотепер я завжди, навіть у критичні часи, вважав її надихаючою. Та все змінюється надто повільно.
То українці потребують таких демократичних ліків?
Так, їм негайно потрібні ці ліки, але, звісно, не в ампулах. Зараз я трохи у відчаї. А, можливо, це тому, що під час відпустки я довго не писав.
Вам важко відключатися на відпочинку?
Однозначно. Я задоволений, тільки коли можу працювати. Моя доза — дві-три сторінки на день. Знаєте, я взагалі-то хотів написати роман зовсім без політики, та мені, на жаль, не вдалося.
Бувало, що політики дякували Вам за натхнення?
Ні. Але серед персонажів "Останньої любові президента" є віце-президент Микола, списаний зі справжнього — Миколи Азарова. Ми були добрими знайомими, проте після виходу книжки він довго зі мною не вітався. Зараз спілкуємося знову.
Чи замислювалися Ви, чому Ваші книжки мають за кордоном такий успіх?
Маєте на увазі, що я успішний зокрема тому, що, наприклад, німці залюбки читають підтвердження своїх стереотипів про Східну Європу? Ні, цього я не думаю. Я завжди щасливий, коли книжки відкривають мені нові країни. Мої книжки — це моя віза.
*Pinguine frieren nicht — назва роману А. Куркова "Закон улитки" в німецькому перекладі.
Оригiнал матерiалу:
http://www.tagesspiegel.de/zeitung/Sonntag-Sonntag-Buchmesse-Ukra…
