Історія взаємовідносин Віктора Ющенка з Юлією Тимошенко знала чимало яскравих та не дуже сторінок. Вочевидь, чинники, які змусили (саме так!) Ющенка зробити друге подання на її прем'єрство, були надзвичайно вагомими, враховуючи очевидне для всіх небажання гаранта віддавати крісло на Грушевського своїй соратниці.
Втім, у пам'яті не стерлися спогади про перипетії першого висунення президентом кандидатури лідера БЮТ у 2005-му році, коли надбанням зацікавленої громадськості став факт перемовин Петра Порошенка з Тимошенко у ресторані "Липський особняк".
Поінформовані пам'ятають, якими тривалими були торги президентського оточення з майбутнім прем’єром, аби вона лише погодилася зняти свою кандидатуру на користь Порошенка.
Другий акт цієї драми одержав свої продовження в результаті дострокових виборів до Верховної Ради, що були ініційовані Ющенком внаслідок відомих подій, пов'язаних з антиконституційною спробою "збити" антипрезидентську конституційну більшість у парламенті навесні 2007 року.
Йдучи на вибори, соратники президента з НУНС давали виборцям обіцянку сформувати, в разі спільної перемоги, більшість лише з БЮТ. Так це чи ні, але виборці винесли свій вердикт, що зводився до простого висновку — необхідно було утворювати демократичну більшість (цікава логіка: виходить, що будь-яка інша більшість могла бути тільки антидемократичною?).
Втім, після оголошення результату перегонів, "митарства" стосовно повторного висунення Тимошенко на посаду прем'єра тільки почалися. І тривали майже два місяці.
Для порівняння — у Польщі, де теж відбулися дострокові вибори в Сейм, коаліцію вдалося сформувати протягом лічених днів. І знову президент демонстрував чудеса еквілібристики, не кажучи ні "так", ні "ні".
Здатність президента бути рішучим у питаннях, які потребують обережності, та виявляти аморфність там, де слід бути жорстким, є загальновідомою. Це те, про що одна британська газета свого часу написала "Він ніколи не втрачає можливості втратити можливість". Золоті слова, якби не було так прикро!
Зараз, коли політика України останніх місяців призвела до "бухарестського ляпасу" (проте це аж ніяк не повинно знімати стратегічну мету приєднання до НАТО), саме час замислитися над тим, чому так сталося.
І тільки над ним, не перетворюючи це в стару російську трагікомедію з вічним питанням "хто винен?".
У романі Володимира Войновича "Пригоди Івана Чонкіна" є такий доволі цікавий персонаж — прокурор, який всі службові невдачі списував на власну дружину, а тому мало не щодня виводив її на показовий розстріл.
Після, довго валявся в ногах своєї благовірної, розмазував сльози по прокурорському обличчю і каявся більше ніколи так не чинити. Але наступного дня "именем революции" знову під конвоєм вів нещасну жінку на екзекуцію.
Риси цього прокурора чимось невловимо нагадують Віктора Ющенка, який мало не щодня після власних невдач на зовнішньо чи внутрішньополітичному фронті прагне вивести до стінки іншу жінку.
З'їздив президент до Москви і замість одного "Росукренерго" спромігся привезти аж два! Тимошенко це скасувала, але, в очах гаранта, залишилася винною. Заявив глава держави про наявність 2-мільярдного боргу перед Росією, — знову вона винна.
В останнє гарант розкрив "джерело" всіх негараздів у Бухаресті, коли не отримав обіцяного ПДЧ. Тут Ющенко раптово "прозрів" і зрозумів, що всі наші невдачі, пов'язані з труднощами на шляху євроатлантичної інтеграції, відбуваються через те, що в уряді виявилося кубло ортодоксальних кучмістів і медведчуківців-радикалів.
Нарахував їх гарант аж четверо — трьох заступників міністра і одного радника голови уряду. Ось, виявляється, де собака порилася, ось де коріння державної зради та справжня біда для країни.
І справа навіть не в тому, що приводом для примусової люстрації слугує їхня "неправильна" партійність. Автор сам далекий від симпатій до лицарів "червоної троянди" за методи, які вони насаджували в країні кілька років поспіль.
Справа в тому, що президент відверто не помічає подвійних стандартів, які сам насаджує в країні.
Адже, давайте будемо відвертими, це Ющенко без сумлінь перейняв практику пізнього Кучми брати на посаду глави своєї адміністрації есдеків. А як же "колишніх есдеків не буває"?
Тож давайте пригадаємо, що з трьох голів секретаріату президента Ющенка двоє були представниками СДПУ(о), хоча й колишніми!
Що це означає? Означає, що в цій партії вкрай дбайливо ставилися до власних кадрів, якщо виховали стільки достойників. Якщо Ющенко з цим не погоджується, він має завтра же визнати, що Віктор Балога — нікудишній глава СП і підписати указ на його звільнення.
Або давайте послухаємо президентських порад, будьмо послідовні, заберемо всі нагороди і кубки у київського "Динамо", бо як це, адже ним опікується колишній найближчий соратник Віктора Медведчука Григорій Суркіс, затавруємо навіки Леоніда Кравчука, бо й досі не зрікся свого колишнього партійного соратника публічно. Що далі?
А далі почнімо "чистки" у секретаріаті президента, де кучмістів (навіть не за біографією, а за покликом душі) на сьогодні більше, ніж було за часів правління самого Кучми.
Давайте виведемо на чисту воду Романа Безсмертного, який (пригадуєте?) був постпредом колишнього президента у Верховній Раді і завзято ловив "шпійона" Мельниченка.
Далі візьмемося за Раїсу Богатирьову, секретаря РНБОУ, яку президенту презентувала "поміркована частина" Партії регіонів.
Згадаємо про Василя Кременя, одного з лідерів СДПУ(о), якого було призначено заступником голови президентського секретаріату буквально на другий день після інаугурації Ющенка, так що людям з протестами довелося виходити під стіни Банкової.
А як бути з круглими столами, універсалами та меморандумами, підписаними Ющенком з кучмістами, неокучмістами та колишніми есдеками? Ще фактів?
Будь-ласка! Нагорода Сергію Ківалову, орден Борису Колесникову, орден Михайлу Потебеньку...
До речі, меморандум з біло-синіми обернувся численними антинатівськими мітингами, коли президент перебував у Бухаресті, переконуючи європейців, що з громадською підтримкою вступу в НАТО все буде гаразд.
Та лише у благодійному фонді, який очолює президентська донька, кучмістів і медведчуківців більше, ніж у всіх урядах України разом узятих за всі роки незалежності!
І чи не думав президент, що після його правління з державних установ та міністерств доведеться, керуючись його сьогоднішньою риторикою, звільнити всіх, хто бодай раз привітався з Балогою?
Ясно, коли людина так ставиться до інших людей (нехай і з чужої команди), то так само вона буде ставитися і до команди власної. Чи не так, пане президенте?
Де зараз Олег Рибачук, який пройшов з Ющенком усі опозиційні окопи, починаючи з найтяжчих? Його звільнив Балога...
А де Анатолій Гриценко, який по 24 години на добу працював у штабі кандидата в президенти Ющенка на Подолі? Більше не потрібний?
А куди подівся Олександр Морозов, що захищав президента та його честь за будь-яких обставин і незважаючи на політичну кон'юнктуру?
Якщо виконання стратегічних завдань та відстоювання державних інтересів відбувається за відомою формулою "хто винен?" замість того ж таки "що робити?", ми й надалі по всяк час отримаємо рімейк "бухарестського ляпасу". Тільки в інших масштабах.
Джордж Буш викликає різні почуття у світі. Зрештою, лише 1% американців вважає його найкращим президентом США в історії. Але уявіть, як він відстоює інтереси своєї країни, якщо він так захищає нерідну йому Україну?
