Найбільше до відродження української мови долучились не письменники, а бюрократи. Черга — за повіями
На який би день не призначили злополучні президентські вибори, все одно серед кандидатів у наші президенти знайдуться такі, хто вкотре пообіцяє своїм виборцям неможливе: зробити російську мову в Україні другою державною.
Обіцянки лише викличуть нікому не потрібну істерію та черговий раз спровокують проросійську риторику. За якою не стоїть нічого, крім образи тих, хто вважає себе "російськомовними громадянами України". Причому — образи невідомо на кого. Бо насправді з російською мовою в Україні нічого не сталося і не станеться.
Натомість українську захищають та популяризують, перш за все, політичні опоненти. Як особисто Юлія Тимошенко, котра публічно займається проукраїнською риторикою, так і Віктор Янукович, від імені якого йдуть риторичні реверанси у бік "російськомовних українців".
Згадайте хоча б відомий відеоролик "Пропало всьо!". Передивіться ще раз і зверніть увагу не на зміст, а на форму. Прийшовши до студії на запис, Тимошенко звертається до присутніх українською. Раптом, коли "пропало все", переходить на російську, якою прем’єрка, поза сумнівом, спілкується в побуті. Нарешті, до нації Юлія Володимирівна знову звертається державною, старанно вимовляючи важкі канцелярські фрази. Зі свого боку, Віктор Янукович, котрий постійно обіцяє російській мові державний статус, свої звернення до українців промовляє теж українською! Такою ж важкою, такою ж кострубатою — але державною.
Взагалі, якщо послухати випуски телевізійних новин на українських каналах (крім "Інтеру" по буднях), стане зрозуміло: це не та українська мова, якою писав Т. Г. Шевченко і яку внормували мовознавці. Автор книги "Український менталітет" Олександр Стражний визначив цю мову як "російську, в якій вживаються українські слова". Бо за межами ефіру журналісти, ведучі та їхні керівники зазвичай спілкуються російською, правда, з помітним українським акцентом. Для цього жодному з них не потрібен статус російської мови як другої державної.
Але, з іншого боку, з кожним роком публічні особи в Україні розуміють: мова їхнього повсякдення державу вже не репрезентує. А їм хочеться репрезентувати саме українську державу. Звідси — українська мова Януковича, Тимошенко, Турчинова, чим далі, тим частіші україномовні думки Леоніда Черновецького, і навіть громадян Росії — Володимира Бортка, Романа Віктюка та інших українців з російськими паспортами.
Отже, можна сміливо стверджувати: в Україні вільно ходять дві українські мови: мова підручника та мова телевізора. Причому ті, хто продовжує домагатися для російської мови статусу другої державної, будь-яку українську прекрасно розуміють і зважають на неї. Причому настільки, що судові позови за образу честі та гідності в тому чи іншому україномовному журналістському матеріалі з’являються, без перебільшення, щотижня. Та й завзяті "російськомовні українці" охоче вступають в дискусію із авторами україномовних текстів — нічого незрозумілого для них у сказаному та написаному нема. Натомість широким знанням англійської чи німецької як альтернативі нібито непотрібній українській в нас поки що похвалитися не можуть.
Але зовсім уже несподівано українську мову як єдину офіційну мову держави почала впевненіше закріплювати… бюрократична українська система. Що дає підставу говорити про появу третьої української мови: офіційно-ділової, канцелярської. Без володіння якою будь-які справи в Україні вирішити тепер майже неможливо.
Я не кажу про дрібниці на кшталт звичних уже нашим вухам російських ідіом: "У меня есть посвидчення", "Я оформляю видрядження", "Нам нужно подписать угоду", "Адвокат поможет составить встречный судебный позов", "Я — приватный пидприемец", "Поселите меня в готель" — і таких мовних покручів кожен може поназбирувати до сотні. Це вже навіть не проклятий мовознавцями суржик: це визнання того, що офіційні справи та ділові папери ведуться в Україні державною мовою. І, що дуже важливо, мають дедалі більшу юридичну та просто — законну вагу.
Це зовсім не означає, що, наприклад, довіреність, складена російською мовою і завірена нотаріусом, не буде мати юридичної сили. Або, скажімо, судовий вирок маніяку, прочитаний російською, може бути оскарженим через мову. Навпаки: закон однаковий для всіх (і однаково, між іншим не виконується). Проте поки що ніхто не дав чіткої відповіді, що змушує того ж Віктора Януковича звертатися до нації своєю поганою українською. Він же запросто може ігнорувати її! Тим не менше, і він, і Партія регіонів всі свої офіційні папери веде переважно українською, заяви робить нею ж, а коли починається якась агітація — листівки їхні теж україномовні.
Та Бог уже з ним, із Януковичем. Бог навіть із нотаріусами, котрі, спілкуючись російською, потрібні документи пишуть все ж таки державною, хоча дійсна, повторюся, не мова, а лише печатка на аркуші гербового паперу. Але хто змушує дедалі більшу кількість приватних підприємців, не залежних взагалі ні від кого, крім податкової, з власної ініціативи укладати з замовниками угоди українською мовою? В них навіть готові бланки з собою є. І всі ці процеси, погодьтеся, досить дивного затвердження державницької ідеології відбуваються не завдяки мові "Енеїди" чи "Кобзаря", а сухій штампованій мові ділових паперів.
Тепер лишається неможливе та, за великим рахунком, не так уже й потрібне: вимагати української мови від українських спортсменів, українських проституток і українських бандитів. Бо завдяки старанням перших осіб держави, вітчизняного телебачення та нашого бюрократичного апарату всі інші верстви населення в тій чи іншій мірі безболісно українізовані. Тобто, при потребі готові не лише зрозуміти мову, але й перейти на неї. Не важливо, як ведеться приватне спілкування. Головне — необхідність переходу на будь-яку варіацію української мови усвідомили всі, навіть особливо затяті.
Так, поки що це — в більшості випадків політична необхідність та канцелярська формальність. Але та мова, якою залагоджуєш державні та бюрократичні справи, з часом неодмінно переходить у побут. Сьогодні діти чітко розділяють мову, якою говорять удома, і мову, якою спілкуються за межами мікросоціуму.
Та якщо сьогодні, вийшовши з квартири, діти україномовних родин частенько роблять вибір на користь так званої російської (бо реально російська мова громадян України — це далеко не мова Пушкіна), то вже за 5-10 років буде навпаки: діти російськомовних родин за межами квартир переходитимуть на одну з трьох українських: літературну, телевізійну або канцелярську. Вони знатимуть, що це необхідно. Хоча й не пояснять толком — чому.
15.07.2009
