В Україні люблять писати програми чи інші стратегічні документи під гарними назвами. Рівень популізму в таких документах часто зашкалює, зате фрази виписані патріотично і неймовірно не конкретно.
Цього тижня на один такий документ стало більше і стосується він інформаційної сфери країни.
У понеділок на сайті РНБО з'явився документ, який називається проект Доктрини інформаційної безпеки України. Про необхідність появи такого документу, як зрозумілої стратегії щодо захисту національного інформаційного простору говорили давно.
На цю тему люблять поговорити в РНБО, а часами, як наприклад, під час так званих "газових воєн", вона взагалі серйозно актуалізується. Однак, до серйозних рішень, які хоч щось змінили б в інформаційній сфері, ще жодного разу не дійшло. І, очевидно, проект доктрини це бодай якийсь документ, на який спромоглися українські державні органи у цій галузі. Тому увага до нього апріорі є значною.
Що ж це за документ? і відповіді на які питання він має дати у першу чергу? Будь-яка доктрина — це теорія, вчення або система про мету, принципи та форми забезпечення певного предмету, в даному випадку — інформаційну безпеку.
В результаті роботи інституцій РНБО з'явився документ, який не тільки не відповідає сучасному європейському дискурсу щодо цієї проблематики та ігнорує чимало питань, які можна назвати першочерговими для реагування, він просто напросто навіть не дає уявлення про жоден механізм щодо забезпечення виписаних там тез.
Можливо, це сталося тому, що доктрину частково "списали" з подібного російського документу. Аби переконатися у цьому достатньо поглянути на структуру, преамбулу та чималу кількість однакових тез з "Доктриной информационной безопасности Российской федерации".
Проблема в тому, що росіяни затвердили цю доктрину ще у 2000-му році. Це єдине пояснення, чому український документ фактично не згадує про такі надзвичайно актуальні речі, як цифрове мовлення та безпека в мережі інтернет.
Однак, якщо в росіян дуже чітко і зрозуміло виписані конкретні механізми щодо реалізації цих тез у спеціальних підпунктах "Для достижения этого требуется", то експерти, що готували українську доктрину, очевидно, вирішили зосередитися на теорії та гаслах.
Більше того, у Росії в тезах доктрини відчувається серйозний наступальний настрій, тоді як українська виписана за принципом "обороняймося, як можемо"!
Проблема в тому, що сучасний світовий інформаційний простір має такий характер, що "закрити" його, або ж "забезпечити інформаційний суверенітет" просто неможливо. Тому підхід "глухої оборони" залишатиметься чисто теоретичним.
Ми свідомо не коментуємо деякі "перли" з документу, зважаючи на те, що це лише проект, і він мусить бути доопрацьованим. То ж важливіше висловити пропозиції і конкретні рекомендації. Адже деякі тези документу свідчать про те, що його автори взагалі серйозно плутаються у поняттях і термінах.
Чого вартує теза про "сприяння держави вітчизняним ЗМІ, які мають формувати у світовому інформаційному просторі позитивний імідж України"? З якого дива українські ЗМІ мають це робити? Це що, основна мета діяльності приватного телеканалу чи газети?
Це мета дуже специфічних державних ЗМІ, зосереджених на саме цій задачі, але аж ніяк не всіх "вітчизняних ЗМІ", які лише мають інформувати не закордон, а українців про події всередині та ззовні держави. Це лише один приклад…
Та й вочевидь ситуація з Росією зовсім інша, російську доктрину варто дуже добре вивчити, бо там вона стала керівництвом до дії, хоч і не в сенсі заявлених тез про "недопустимість цензури". То ж український документ мав би будуватися на дещо інших принципах.
Отже, якщо Україна хоче мати саме таку доктрину і зробити її дієвою, то її варто було б зосередити на двох основних ідеях:
- як зробити внутрішній український інформаційний простір сучасним та конкурентоспроможним;
- як забезпечити інформаційну присутність України в світі та просувати позитивний імідж держави. А також — що особливо важливо — розробити механізми втілення цього в життя.
Щодо внутрішнього українського інформаційного простору — він не є сучасним і точно не є конкурентоспроможним. Є декілька принципових речей, які мають бути зроблені для зміни такої ситуації.
По-перше, це створення в країні системи суспільного мовлення з потужним наголосом на інформаційне мовлення. Примусити приватні канали витрачатися на найдорожчу складову — новини, навряд чи реально. В результаті ми будемо програвати телеканалам російським принаймні в оперативності та охопленні подій.
По-друге, Україні нарешті треба хоча б позбутися таких радянських реліктів як "державні та комунальні" ЗМІ. Тоді, принаймні, медіаринок виглядатиме нормально. Бо, коли одночасно за рекламу конкурують приватні ЗМІ та ЗМІ, що є на повному бюджетному утриманні, — це як мінімум ненормальна конкуренція. Вже не кажучи про залежність цих ЗМІ від тих, хто розпоряджається бюджетами…
По-третє, українські можновладці мають таки визначитися з графіками запровадження в країні цифрового мовлення. Бо, якщо ця реформа продовжуватиметься так, як зараз, то у 2015-му, коли аналогове телебачення відключать, ми ризикуємо мати мільйони людей, яким цифрове мовлення буде недоступне.
По-четверте. Коли йдеться про підтримку українського аудіо-візуального продукту, то в цій царині треба вже нарешті перейти від слів до справ. Мають бути обрані конкретні механізми такої підтримки, і вони відомі. Інакше, російські серіали та попса завжди переважатимуть в українському ефірі.
П'яте. Якщо українці так охоче споживають інформаційний продукт російських телеканалів, може варто нарешті запропонувати йому альтернативний, європейський продукт? Історія з українською редакцією Euronews триває кілька років, але знову ж таки — лише на словах. Не варто забувати, що російськомовну версію цього каналу робить російська редакція, яка досить вибірково обирає інформацію, що потрапляє в ефір навіть під знаком Euronews.
Шосте. Якщо українська влада хоче створити в Україні інформаційне суспільство, про що йдеться в доктрині, то за сучасних умов це можна зробити в першу чергу через Інтернет та доступ до нього якомога більшої кількості людей. Для України, де ще не всі села мають телефонний зв'язок, це непросте завдання.
Але паралельно, говорячи про безпеку, варто вже сьогодні думати, як захиститися від Інтернет провокацій як ззовні, так і з середини. Ця проблема сьогодні дуже актуальна у Європейському Союзі. Розуміючи, що "закрити" Інтернет не можна, там роблять основну ставку на медіа грамотність населення. Не виключено, що вже наприкінці місяця у Рейк'явіку в документах Ради Європи з'явиться рекомендація щодо введення курсу медіа грамотності в школах.
І останнє. В країні мають працювати закони, які сьогодні регулюють інформаційну сферу. Бо поки що система домовленостей, зручностей та політичних впливів грають значно більшу роль, аніж право.
Все досить просто. Якщо є проблема російських телеканалів, які порушують українське законодавство, Нацрада з питань телебачення та радіомовлення має достатні механізми для впливу на кабельних операторів, аби вони забезпечили діяльність трансльованих ними каналів у відповідність до вимог цього законодавства.
Але це можливо тільки в тому разі, якщо українські політики перестануть змагатися за те, хто з них краще пролобіює кабельників та Росію, а в членів Нацради національні інтереси превалюватимуть над іншими…
Те ж саме стосується і проблеми "джинси". Якщо правоохоронні органи нарешті сприймуть тезу, що це такий собі різновид корупції, і почнуть хоч якось реагувати на це явище, його стане значно менше. Але основне слово тут — якщо…
Що ж стосується другої складової — посилення інформприсутності України в світі, то тут необхідна чітка програма просування позитивного іміджу України за кордоном, що передбачатиме в тому числі і співпрацю з серйозними іноземними піар компаніями.
Але вже сьогодні можна зробити низку реальних кроків щодо того, аби українську позицію у світі чули та розуміли.
По-перше, в країні має бути створений єдиний центр моніторингу та оперативного реагування на те, що називається інформаційними викликами. І саме звідти має надходити офіційна позиція Києва назовні.
Більше того, ця позиція має бути єдиною — Київ має навчитися говорити однією мовою і одним голосом. Бо якщо МЗС озвучуватиме одну позицію, а Кабмін іншу — зважатимуть на третю позицію, яку пропонуватиме не Україна.
По-друге, українські інформагентства, особливо державне — Укрінформ, мають говорити не лише російською та англійською, але й хоча б французькою, німецькою, польською та арабською.
По-третє, система мовлення на закордон має бути реформована. Те, що сьогодні подає в ефір УТР, не хочеться навіть коментувати.
Варто пам'ятати — в сучасному світі будь-яку війну виграє той, хто виграє війну інформаційну. Вага інформації за останні декілька десятиліть зросла колосально, як і можливості її поширення.
На прикладі "історії з лялькою Гітлера" ми побачили технологію, як за кілька днів країні можна у всьому світі зробити імідж "країни, де відроджується нацизм". Ми це побачили, але висновків не зробили. Значить, це може повторитися, і не раз.
І той, хто обиратиме виключно оборонну тактику, апріорі програє. Треба вміти як реагувати, так і задавати інший контекст дискурсу в світовому інформаційному просторі. Але це вже вища математика.
Було б добре, аби ті, хто має опікуватися інформаційною безпекою держави, вивчили б хоча б абетку, з чого ця безпека складається, а не змагалися в красномовстві щодо написання більшої кількості патріотичних і дуже неконкретних фраз…
28.05.2009
