27 квітня 2005 року Міністерство транспорту і зв'язку видало наказ №153 "Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів", 18 травня того ж року зареєстрований у Міністерстві юстиції України за №528/10808. Юристи Мінтрансзв'язку стверджували, що наказ було видано згідно з постановою Кабміну від 17 березня 2004 року №326 "Про затвердження Положення про Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів".
Пункт 1.2 наказу передбачав, що його дія поширюється на всіх власників електронних інформаційних ресурсів (e-ресурсів) незалежно від форми власності.
Тоді ініціатива Мінтрансзв'язку викликала хвилю протестів в Україні. Багатьма власниками е-ресурсів це було розцінено як введення офіційної цензури. У першу чергу, власниками електронних засобів масової інформації, оскільки відмова або позбавлення реєстрації означала фізичне припинення існування електронних видань. Формальним же приводом для скасування державної реєстрації могло б бути, наприклад, положення щодо виявлення обставин, які не були відомі під час державної реєстрації електронного ресурсу. Мінтрансзв'язку закидали, що воно вийшло за межі своєї компетенції, оскільки оцінювати зміст інтернет-ресурсів на предмет законності мають право лише правоохоронні органи, а приймати остаточне рішення — суди.
Після хвилі протестів наказ, який так і не набув чинності, було скасовано іншим наказом Мінтрансзв'язку (№584 від 26 вересня 2005 року) як такий, що не відповідає принципам державної регуляторної політики у сфері інформатизації.
Варто зазначити, що, згідно з чинним законодавством України, ЗМІ поділяються на друковані й аудіовізуальні (визначення терміну "електронний ЗМІ" у чинному законодавстві відсутнє). Тож формально інтернет-видання в Україні наразі не мають статусу ЗМІ й не підлягають державній реєстрації, а журналісти, які в них працюють, формально такими не є.
Розпорядженням КМУ від 18 лютого 2009 року №185-р "Про затвердження орієнтовного плану законопроектних робіт на 2009 рік" передбачено запровадження процедури реєстрації інтернет-видань шляхом надання їм статусу засобів масової інформації. Визначення процедури реєстрації електронних ЗМІ покладено на СБУ.
З точки зору здорового глузду, створення національного реєстру електронних ресурсів (надалі — Реєстру) не повинно викликати серйозних застережень за умови включення до нього е-ресурсів приватної форми власності лише на добровільних засадах. Зрозуміло, що всі публічні ЗМІ мають обов'язково включатися до Реєстру. Інакше держава буде повністю позбавлена можливості впливати на їхню роботу (не йдеться про цензуру).
Логічно припустити, що підготовлений за дорученням уряду законопроект СБУ, який визначатиме процедуру реєстрації е-ресурсів, має чітко давати зрозуміти власникам приватних е-ресурсів, які не занесені до Реєстру, що їм органи державної влади можуть відмовляти у співпраці. І це цілком обґрунтовано.
Однією з вимог для занесення е-ресурсу до Реєстру має бути усунення дискримінації за мовною ознакою, адже на інтернет-ресурсах багатьох, якщо не більшості бізнес-структур державна мова просто ігнорується, що неприйнятно в цивілізованому суспільстві. Кожна країна має все ж наближатися до цивілізованих норм. Інакше її місце буде не в Європі, а в кращому випадку, на задвірках Євразії. У найгіршому випадку вона просто втратить вистраждану віками державність.
Багато бізнес-структур ігнорують державну мову навіть на власних логотипах. Це, зокрема, стосується нещодавно створеної Незалежної асоціації українських колекторських агентств (НАУКА). Дивно, що асоціація 8 колекторських (по суті, юридичних) компаній, яка проголошує своєю метою дотримання чинного законодавства, починає діяльність із його порушення. Особливо якщо брати до уваги, що основним напрямом діяльності створеної асоціації проголошується взаємодія з державними органами з метою розробки нових законопроектів, покликаних сприяти підтримці та розвитку колекторського ринку в Україні, нормативно-правового регулювання спільних основ функціонування ринку, а також упровадження галузевих документів, що регламентують колекторську діяльність.
Іншим прикладом може бути Асоціація учасників електронного бізнесу України, яка ігнорує державну мову у власному логотипі та на своєму інтернет-ресурсі (uelbu.org), де вся інформація, окрім Статуту, надається лише російською мовою. Водночас членами Асоціації є Комітет Верховної Ради України з питань фінансів та банківської діяльності, Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, Державний департамент інтелектуальної власності, Національна академія державного управління при Президентові України.
І такі приклади можна наводити як завгодно довго.
Чи мають державні органи моральне право співпрацювати з приватними компаніями, які дозволяють собі ігнорувати чинне законодавство України, зокрема мовне? Безумовно, ні — це якщо дотримуватися норм цивілізованого суспільства.
До речі, у п. 3.3 скасованого наказу Мінтрансзв'язку йшлося зокрема й про те, що e-ресурс "не повинен містити інформації, що дискримінує особу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними (примітка: виділення автора) або іншими ознаками".
Тяжко судити про те, чи дискримінуються особи на е-ресурсах України за ознаками раси, кольору шкіри, статі, але те, що вони дискримінуються за мовною ознакою, не викликає жодного сумніву. І стосується це, в першу чергу, україномовних громадян України. Погодьтеся, у країні, де українська мова є єдиною державною мовою, такий стан речей є неприйнятним. Ніхто не має права порушувати конституційні права етнічних українців на споконвічній землі своїх предків та примушувати їх користуватися іншою, окрім рідної, мовою. Звісно, ніхто не забороняє українцям послугуватися іншими мовами, але це має здійснюватися виключно на добровільній основі. Тому було б цілком логічно вимагати від е-ресурсів, занесених до Реєстру, обов'язкової наявності україномовної версії. Інші мовні версії (російська, англійська тощо), звичайно ж, також можуть бути наявними в разі потреби.
Підсумовуючи, можна стверджувати, що формування Реєстру сприятиме переходу від стихійного до "цивілізованого" ринку електронних ресурсів. Занесення е-ресурсу до Реєстру має, поза всяким сумнівом, як позитивні, так і негативні сторони. Але головним є те, що кожен власник е-ресурсу може сам, зваживши всі "за" і "проти", прийняти рішення про доцільність його включення до Реєстру.
01.05.2009
