Країні вже не до шмиги космонавти і футболісти з білбордів. Країні вже не потрібен Литвин, який володіє вишуканим мистецтвом говорити банальності. У країни нове захоплення — Арсеній Яценюк.
Герой спонсорських телеефірів на “Інтері” та, як наслідок, бронзовий призер турніру електоральних очікувань. Дихає в потилицю Юлії Тимошенко та Вікторові Януковичу і, як повідомляють соціологи з не найгіршою репутацією, перемагає в другому турі будь-кого з опонентів. Маю великі сумніви щодо останнього, але якщо такі цифри запалюють, отже, це комусь вигідно…
Його феномен — це такий собі ранній Ющенко light, точніше Яценюк 2.0. Сам собі соціальна мережа — кожен прихильник вільний додати саме ті опції, які вважає за доцільне. Таким чином, реальний персонаж політичного життя і поруч не стоїть із самим собою, але віртуальним.
Останній має представництво у Твіттері, Фейсбуці, Вконтактє, на Ютьюб. Його всюдисущі штабісти присутні у блогах, на форумах. Слава Богу, я не користуюся ICQ, бо, підозрюю, і там сидить хтось від імені політика, якому не дають спати лаври підкорювача інтернет-аудиторії, але передусім людини-місії Барака Обами.
Чи є така місія у реального Яценюка? Спеціально подивився програму “Фронту змін” на однойменному сайті. 17 пунктів, які може підписати будь-який український політик. Знову ж таки не покидає відчуття, що це полегшена версія Литвина, для тих, хто володіє інтернетом.
Не можу пройти повз етапне розлоге інтерв’ю, яке Арсеній Яценюк дав минулого тижня радіостанції “Эхо Москвы”. Алєксєй Вєнєдіктов і Євґеній Кісєльов зробили не одну спробу, щоб з’ясувати позицію політика щодо найдражливіших, але таких, що унаочнюють позицію, тем вітчизняного політикуму: ставлення до НАТО та проблеми 2017-го, тобто виведення Чорноморського флоту із Севастополя.
За вміння викручуватися і не відповідати на прямі неодноразові запитання — п’ять балів. Решта — розчарування. 34-річний політик боїться вголос сказати, що альтернативи європейській орієнтації немає, що підготовка до вступу до НАТО потрібна самій країні, а російський флот у 2017-му має покинути Севастополь. Крапка.
Замість цього спостерігаємо мережива лукавих словесних конструкцій. Яценюк, приміром, визнає, що підписав відомий лист трьох: президента, прем’єра та спікера ВР “не о вступлении в НАТО, а о присоединении Украины к Альянсу”. Що? Я розумію, що Москва табуювала деякі слова і тепер вимагає, щоб українці не вимовляли їх уголос, але навіщо ж бути першим учнем?
Щодо Чорноморського флоту — свята простота, мовляв, запитайте мене через п’ять років. Та кому через п’ять років, Арсенію Петровичу, ваша думка з цього питання буде цікавою?!
З огляду на політичний досвід, вік і розум Яценюк мав би бути чеснішим за політиків старої формації. Десь у цьому реченні є логічна помилка. Шкода, якщо так.
Припускаю, що не тільки мені хотілося б почути від перспективного кандидата у президенти інше: Україна має досягти європейських стандартів в оборонній, правоохоронній, судовій, мас-медійній та інших сферах. І я їх упроваджуватиму. І тоді справді неважливо, станемо ми формальними членами Північноатлантичного альянсу та Євросоюзу чи ні. Адже по факту будемо повноцінними європейцями.
Яценюк про це не говорить. Він неприховано намагається сподобатися Москві. Якщо не розуміє, що проблема двосторонніх відносин не в персоналіях, — це ще півбіди. А якщо розуміє і робить це свідомо?
“Москве нужны понятные люди, с кем работать. Москва будет ставить на того, кто сильнее. Ставить не на выборы, а ставить на дальнейшие отношения”, — це ще одне пряме запрошення Кремлю. Причому і це для мене важливо — Яценюк не адресує аналогічних слів Брюсселю та Вашингтону. Тобто столиці Росії він дає слово, а західним столицям — те, що залишається, — право безоглядно вірити в його апріорну “європейськість”.
Молодий політик розпливається компліментами міністрові закордонних справ Росії Сєрґєю Лаврову, який того самого дня, коли записувалося інтерв’ю, вручив керівництву сепаратистсько-кримінальних режимів Абхазії та Південної Осетії нові карти, випущені російським державним видавництвом. На них Сухумі та Цхінвалі позначені як столиці незалежних держав.
Далі думка стає ще чіткішою: головне питання російсько-українських відносин — “надо четко договариваться и выполнять договоренности”. Але ж це не суть, а форма. Звучить одна лише ініціатива — обмінятися активами. Росія нам — участь у видобутку вуглеводнів, ми їй — частину акцій ГТС. Нам дадуть одну, умовно кажучи, дірку в землі, яких на Крайній Півночі чимало, а ми шматок труби — чи не єдине, що ще не встигли приватизувати за безцінь.
Звісно, Яценюк може мати будь-які погляди: проросійські, антиєвропейські й антинатовські зокрема. Інша справа, що ті понад 10% українців, які готові довірити державу цьому політикові, мають чітко розуміти, що обиратимуть чергового кар’єриста-“тактика”. Знаючи багатьох людей, які приглядаються до кандидатури екс-спікера, можу собі лише уявити, яким буде їхнє розчарування. Чи не забагато їх, цих розчарувань?..
