Ця стаття не повинна сприйматися читачами як критика будь-яких конкретних посадових осіб чи політиків.
Вона спрямована, передусім, на викриття цинізму та подвійних стандартів абсолютно всіх посадових осіб та політиків, без виключення, які протягом останніх років брали чи беруть участь у формуванні енергетичної політики, зовнішньої політики, а також посадових осіб правоохоронних органів, які зобов’язані юридично реагувати на порушення законодавства в енергетичній сфері.
Очевидно, що жодна з цих посадових осіб та політиків протягом останніх років не виконували належним чином своїх обов’язків в частині, яка стосується забезпечення енергетичної безпеки, незалежності та національних інтересів в сфері постачання та транзиту природного газу, контролю за дотриманням міжнародних договорів та законодавства України в цій сфері.
Події останніх місяців, пов’язані із постачанням природного газу з Російської Федерації до України, транзиту до європейських країн територією України, стали черговим доказом того, що "одноденна" політико-бізнесова доцільність, на жаль, важливіша за національні інтереси, фундаментальні принципи міжнародного права та державницьку політику, а також законодавство України, що в черговий раз ставить країну на коліна перед газовими баронами.
Останні декілька тижнів після підписання чергових "газових угод" в інформаційному просторі тільки й чути про те, хто кого чи що, за скільки продав чи купив, хто яку знижку (ну прямо як на розпродажі в супермаркеті) отримав, хто захистив, а хто здав національні інтереси.
Постійно скликаються якісь наради, консультації, роздаються інструкції та доручення правоохоронним органам, створюються парламентські комісії, проводяться тематичні телевізійні ток-шоу. Бурну діяльність здійснює Секретаріат президента, Рада національної безпеки та оборони, Служба безпеки та Генеральна прокуратура (цікаво, наприклад, чому така діяльність не була настільки бурною, наприклад, у січні-лютому 2006 року).
Одна частина українських політиків заявляє про безумовну перемогу у газових переговорах, інша заявляє про очевидну тотальну поразку. При цьому, оригінальні тексти угод власними очима мали можливість бачити лише декілька людей, наближених до переговорних груп. А спроби отримати доступ до зазначених документів ледь не призводять до силового протистояння між різними правоохоронними органами, яке стає топ-новиною в міжнародних інформаційних агенціях.
Очевидно, що в цьому інформаційному хаосі пересічному громадянинові надзвичайно важко зрозуміти, що насправді є правдою. А найболючіша правда полягає в тому, що правди в усьому цьому немає. На жаль, правда полягає в тому, що про національний інтерес, енергетичну незалежність та енергетичну безпеку майже всі українські можновладці вже давно думати перестали.
На превеликий жаль, в Україні кожна нова влада, кожен новий чиновник будь-якого рівня намагається встановлювати свої нові правила, забуваючи про те, що більшість правил вже давно встановлені без них та підлягають просто сумлінному виконанню. А достатньої компетенції (як в професійному, так і в суто юридичному розумінні) для того, щоб змінити такі правила вони просто не мали та не мають.
Цікаво, чи хтось з головних учасників "газових війн" з обох сторін хоч раз під час відповідних переговорів, як 2006 року, так і 2008-2009, згадав про те, що фундаментальні питання постачання та транзиту природного газу вже давно і без них врегульовані на найвищому рівні — на рівні міжнародних угод між Російською Федерацією та Україною?
Чи це є моветоном для вищих посадових осіб використовувати мову міжнародного права в якості аргументів в міждержавних переговорах? Цікаво, яку ж мову тоді треба використовувати?
За останні 5 років в країні ледь не щороку змінювалися прем’єр-міністри, уряди, міністри закордонних справ, юстиції, палива та енергетики, генеральні прокурори, голови правління НАК "Нафтогаз України", два рази змінювався парламент.
Але, на жаль, в цій країні не було жодного прем’єр-міністра, який би чітко розумів, що таке національний інтерес та енергетична незалежність.
Не знайшлося також жодного міністра закордонних справ та жодного міністра юстиції, які б чітко та однозначно пояснили вищим посадовим особам держави, як професіонал у сфері дипломатії та юриспруденції, що таке міжнародне право, міжнародні договори, Віденська конвенція про право міжнародних договорів, принцип pacta sunt servanda в міжнародному праві.
Не знайшлося жодного голови НАК "Нафтогаз України", який би чітко розумів, які контракти НАК може укладати самостійно, як господарюючий суб’єкт, а які не може, оскільки в питаннях постачання та транзиту газу Нафтогаз є лише оператором, уповноваженим безпосередньо виконувати міжнародні договори.
В цій країні не було прокурора, який би оперативно та повноцінно реагував на порушення законодавства у сфері постачання та транзиту природного газу, що є ледь не ключовими аспектами забезпечення енергетичної безпеки держави, та згадав, що саме він мав би звертатися першим до суду в інтересах держави з позовами про оскарження "газових угод".
На жаль, не знайшлося й суддів, які б дійсно брали на себе відповідальність приймати рішення у справах, пов’язаних з так званими "газовими угодами", не тоді, коли вони відчули напрямок та силу "політичного" вітру, а тоді, коли це передбачено законом.
Прикро, але не знайшлося й жодного народного депутата, з числа "довгожителів", який би згадав, що в тому числі його голос було віддано за ратифікацію міжнародних угод між Україною та Російською Федерацією, якими було достатньо чітко врегульовано основні питання постачання та транзиту природного газу на роки наперед.
В контексті останніх подій, безумовно, згадується січень 2006 року, коли ситуація в газовій сфері була не менш напруженою, як і в 2009 році. Підписання "газових угод" від 4 січня 2006 року, як відомо, викликало також значний суспільно-політичний резонанс і парламент 19 січня 2006 року ухвалив постанову "Про некваліфіковані дії органів виконавчої влади із забезпечення споживачів України природним газом".
У пункті 2 постанови зазначено "Рекомендувати Генеральній прокуратурі здійснити перевірку та дати правову оцінку "Соглашению об урегулировании отношений в газовой сфере", підписаному 4 січня 2006 року між НАК "Нафтогаз України", ВАТ "Газпром" та "РосУкрЕнерго АГ", і діям посадових осіб України, які брали участь у його підготовці і підписанні, та вжити невідкладних заходів для забезпечення інтересів держави".
Дуже цікаво було б почитати чи почути висновки такої перевірки. Чи може варто попросити зробити таку перевірку сумлінних студентів 3-4 курсу юридичного факультету чи факультету міжнародних відносин на семінарі?
Якщо така перевірка дійсно мала місце, то треба просто взяти її висновки за основу, бо по своїй суті та юридичній вразливості "газові угоди" 2006 року мало чим відрізняються від "газових угод" 2009. Ані тоді, ані зараз ніхто з "газових переговірників" не згадував про міжнародні угоди та законодавство України.
Крім того, пунктом 8 вищезгаданої постанови зобов’язано "Кабінет Міністрів усі відносини з Російською Федерацією, які стосуються забезпечення України природним газом, врегульовувати на основі міжурядових угод із наступною обов'язковою їх ратифікацією Верховною Радою України".
Очевидність правильності та необхідності саме такого підходу у автора, адвоката, який вже протягом трьох років, займається справою про оскарження сумнозвісного "Соглашения об урегулировании отношений в газовой сфере" 2006 року за позовом одного з великих промислових споживачів газу, не викликає жодних сумнівів.
Природнім є запитання до "переможців газової війни" — де нова міжурядова угода з Російською Федерацією зразка 2008-2009 років? Якщо її нема, що є очевидним, то як співвідносяться "газові угоди" зразка 2009 року з чинними міжурядовими ратифікованими угодами між урядами України та Російської Федерації 1994, 2000 та 2001 років?
В чому полягає перемога, про яку так голосно заявляють "переможці"? В можливості в черговий раз використовувати популістські лозунги про дешевий газ? Хоча навіть це досить сумнівно, бо міжнародні угоди передбачають набагато вигідніші умови для України.
Особливо цікаво це запитання звучить в контексті того, що народні депутати 4 скликання, значна частина яких є народними депутатами та урядовцями зараз, без жодних сумнівів голосували на підтримку зазначеної Постанови майже в повному складі.
Шановні депутати, урядовці, політики, невже за 3 роки так кардинально змінилися погляди? Хто з вас готовий в ефірі чергового телевізійного ток-шоу відстоювати свій голос, відданий в ході голосування за Постанову від 19 січня 2006 року?
Безумовно, за своїм змістом, Постанова важко назвати повноцінним самодостатнім юридичним документом. Її легше назвати політичною заявою, маніфестом, публічним проявом політичної позиції. Але коли мова йде про людей, які хочуть називати себе політиками, то треба говорити й про політичну та моральну відповідальність за кожну дію, кожне голосування.
Прикро, що Україну роз’їдає та знищує система подвійних стандартів, ситуативності та жорстокого політичного цинізму. А "газові угоди" є тільки зайвим підтвердженням цього. В українській політиці немає місця закону, принциповим позиціям, моральній та політичній відповідальності.
В українській політиці є тільки ситуативні вузькі партійні та корпоративні інтереси, які хаотично змінюються з шаленою швидкістю. Це стосується абсолютно всіх суб’єктів політичних процесів з усіх печерських вулиць.
В українській політиці майже немає політиків, здатних бути відповідальними за кожне своє слово, кожну свою дію, кожен свій голос. Українська політика є дуже хворою. Відповідно, важко хворою є й Українська держава.
25.03.2009
