Останнім часом в Україні багато говориться про систему виконання покарань, перебування засуджених в колоніях, і проблеми, які, власне, там існують ще з радянських часів. Сьогодні до вашої уваги розмова з заступником голови державної кримінальної виконавчої служби України у справах з питань виконання покарань — Наталією Калашник.
- Наталя Григорівна, виступаючи на зустрічі з представниками влади та громадськості в місті Івано-Франківську ви говорили про необхідність застосування альтернативних видів покарань.
Кількість осіб в слідчих ізоляторах України зростає. Якщо у нас в СІЗО ще рік тому утримувалося 29,1 тисяч осіб, то на сьогодні ми маємо вже більше ніж 34 тисячі. Це дуже тривожна цифра. Хай замисляться науковці, політологи, соціологи, зрештою наш політикум, що це за показник.
Українська земля не знала в’язниць до 1709 року. Коли в середньовічні часи вся Європа була всіяна в’язницями то у нас в Україні перша тюрма була створена в 1709 році після Полтавської битви, коли треба було покарати неслухняних гордих самостійних прихильників Мазепи. Перша в’язниця на Україні була споруджена в місті Лебедин
(сьогодні це Охтирський район Сумської області). До того часу для покарання людей на нашій землі існували інші впливові, або сучасною мовою, альтернативні засоби покарання. Тому альтернатива — це наш український підхід.
А вже з радянських часів у нас склалося така ось схема: слідчі ізолятори (або досудове СІЗО), тоді етапування, і далі вже власне самі установи виконання покарань. Існують також альтернативні види покарань. Це в структурі КВІ — кримінально-виконавчої інспекції.
- До кого і в яких випадках, на Ваш погляд, треба застосовувати ці альтернативні методи?
Наприклад, в СІЗО люди утримуються до суду. В ізоляторах арештовані можуть утримуватися до 18-ти місяців. За час слідства та судових процесів 80 відсотків не підуть етапом в колонії. Вони вийдуть на волю ще до суду або із зали суду. Так от, я ставлю запитання: це що такі страшні злочинці, що їх не можна було взяти на підписку чи задіяти інші альтернативні види спостереження за ними?
- Нещодавно на телебаченні журналісти розповідали про те, як вагітна жінка потрапила в СІЗО.
Так, був такий випадок у Вінницькому слідчому ізоляторі. В тієї жінки розпочалися пологи. Тільки через три години привезли лікаря і це ще велике щастя, що через три години — без дозволу слідчого або суду ніхто по закону не може зайти до тої жінки. Ми б і самі прийняли пологи, причому одразу, оскільки у нас є медики, але у нас на таке дозволу немає.
- Хіба це нормально?
Є таке поняття як таємниця слідства. Я особисто, як жінка, обурена: вагітна жінка на шостому місяці вагітності заарештована. Я не знаю, наскільки вона небезпечна для суспільства, але так чи інакше це сталося і їй прийшлося народжувати дитину в СІЗО. Пологи почалися десь біля півночі. Поки розшукали суддю, поки взяли дозвіл, поки лікаря — стільки бюрократії, але все, на щастя, закінчилося добре.
Тому тут питання не до нас. Тут хай слідчі органи визначаються і хай дають аргументацію — чому вони обирають запобіжний метод саме перебування людини в СІЗО: чи справді та чи інша людина становить реальну загрозу для суспільства? Я не фахівець — моя справа виконувати покарання. Але, думаю, що варто було б дати людині шанс доказати свою законослухняність: наприклад, приходити щодня відмічатися на "підписку" про не виїзд. А може просто "закрити" на одну добу, щоб людина побачила той жах, коли вона перебуває в ізольованому, замкнутому просторі. Може тоді злякається, задумається…
- Це б суттєво розвантажило слідчі ізолятори…
І не тільки. Подивіться, навіщо не ефективно витрачати державні гроші (а це і периметр, і охорона, і ліжка і харчування, а ще постіль, побут, медична допомога, психологічні служби) — це шалені гроші. Це десятки мільйонів гривень. Щоб слідчий просто якийсь план виконав? Я не фахівець в справах слідства, але це мої найближчі колеги, і я розумію, що у них є свої вимоги і приписи. Але це питання треба все-таки обговорювати більш широким загалом на громадському рівні. Треба за "круглим столом" збирати всіх фахівців: МВС, прокуратуру, "силовиків", нас (департамент) і треба радитися, не сваритися, не звинувачувати нікого. Цю систему ми успадкували, але треба шукати вихід. Якщо ми насправді державники, то повинні подивитися в очі один одному й сказати: так це все-таки державні гроші, це державна справа. Суд, правосуддя, справедливість — це обличчя держави, обличчя влади. І, зараз, це питання номер один.
- Дуже часто арештовані скаржаться на стан здоров’я, і власне в умовах СІЗО в них можуть виникнути різні захворювання
Хвору людину не можна направляти в слідчий ізолятор. Але зрозумійте також — якщо протримали людину 18 місяців в СІЗО, в закритому просторі, то всі хронічні захворювання, навіть успадковані тою людиною, проявляться. Так от, коли людина поступає в установу ми робимо перший контрольний зріз стану її здоров’я в так званому "карантині". Сам цей "карантин" дає нам таку статистику, що страшно й називати. Я вам тільки скажу, що на 87 відсотків до нас потрапляють акцентуйовані особи, тобто люди, що вже піддалися психо-емоційному впливу: перший — нервовий стрес під час арешту, який дає поштовх отим всім хворобам. Другий — це коли довкола обмежений простір і одноманітне спілкування протягом тривалого часу, немає доступу до інформації в повному об’ємі, бо слідчі не дозволяють. Через слідчі експерименти не завжди можуть зайти в камеру психологи чи медики.
Крім того, в "карантині" ми заповнюємо анкети з багатьох питань перебування в слідчих ізоляторах. Є такий науковий напрям в роботі, як аналіз, і ми раз в місяць доповідаємо голові департаменту про те, як відстежуються певні позиції щодо стану системи, настрою людей, стану здоров’я і т. ін. Вся ця статистика доповідається, визначається глибина кожної цифри через дані науково-методичної ради, через науковий супровід. Ми відстежуємо настрій, стан здоров’я засуджених також і під час етапування. А це, я вам скажу, "найслабша ланка".
- Багато засуджених скаржаться, що під час етапування вони якраз і піддаються ризикам різного інфікування.
Етапування проводить МВС, у них важка робота. Нас часто критикують власне за етапування, хоча наша справа тут обмежена: ми даємо списки, виводимо засуджених і передаємо працівникам міліції для супроводу в колонії. Часом виходить так, що поки ми зробимо всі необхідні аналізи в медсанчастині проходить час, і якщо рішення суду приходить скоріше, то міліція всіх етапованих возить як здорових. Тут треба інший підхід: якщо людина була заарештована, дайте тоді нам всю техніку, все медичне обладнання, щоб одразу, протягом кількох діб зробити необхідні аналізи і виявити хто хворий, а хто здоровий. Тоді такого не буде, що перевозять хворих людей.
Звідси (з етапування) починаються ознаки різноманітних хвороб. Наведу один випадок, коли я особисто втручалася: засуджену людину із Запоріжжя до Дніпропетровська етапували три місяці… бо вагонів не вистачає. Хоча там відстань не більше 70 кілометрів — пішки вже б давно дійшов, по свіжому повітрю…
Знайте, термін покарання завершується рано чи пізно, а "полон хвороби" може зостатися на все життя. Тому я кажу, в нас є альтернатива. Міліція — на нашому боці, але треба щоб міністерство юстиції узгодило всі необхідні документи.
- Ви вважаєте, що судді повинні більше вживати альтернативні міри покарання?
Я не можу говорити про суди, бо вони у нас незалежні. У них значні права і повноваження. Але моє побажання, як громадянки своєї держави, щоб менше наших людей сиділо у в’язницях. Це руйнує соціальні зв’язки, руйнує репутацію людини, розриває його зв’язок з колективом, де він працював.
Я б хотіла бачити людину збережену для аксіологічної, тобто соціально-корисної життєдіяльності нашого українського суспільства. В нас в Україні не має жодної зайвої людини, кожному є місце під сонцем на рідній землі. І тільки задля того, щоб людина відчувала себе членом суспільства, членом громади, членом своєї сім’ї, її треба зберегти у відкритому просторі, якщо хоч якась можливість для цього є.
А тепер погляньте — вироки суду: де альтернативні види, де громадські роботи, де примусове працевлаштування, де сплата відсотків державі за нанесені збитки? Я не суддя, але ми бачимо, що за умови передбачених Кримінальним кодексом України 14 видів альтернативних покарань можна було щось вибрати краще. Скажімо, для чого давати людині шість місяців в’язниці — щоб засуджений набрався кримінального досвіду? Та хай він краще півтора роки працює на державу, сплачує свій відсоток за завдану шкоду і не треба його утримувати за державні кошти. Це навіть не стільки покарання, як — виховання людини, як спосіб для неї вибачитися перед громадою, перед суспільством. Це більш справедливо.
- Є якість ініціативи щодо втілення європейських конвенцій прав людини у нашу систему виконання покарань?
- Ми намагаємося робити в цьому напрямку все, що тільки можливо. Останнім часом нас разом з мінюстом та прокуратурою стали запрошувати в склад делегацій по правах людини на ООНівські засідання і на засідання до Ради Європи. Повірте, ми не мовчимо. Ми готові до співпраці з усіма зацікавленими сторонами, ми відкриті для роботи з громадськістю.
02.01.2009
