Підтримана Євросоюзом документальна виставка про українських "остарбайтерок" започатковує низку досліджень цієї теми в Україні
Про своє народження в Німеччині Любов Ж. дізналася в 2000 році, коли її мати, колишня "остарбайтерка", отримала повідомлення про компенсаційні виплати за примусову працю. Мати вийшла заміж наприкінці 1942 року — щоб не погнали до Німеччини. А в серпні 43-го народила доньку в німецькому містечку Вуперталь. До 1942 року нацисти, справді, брали тільки незаміжніх. Але після поразки під Сталінградом німецька економіка потребувала нової робочої сили, тож зі Сходу рушили ешелони з заміжніми і навіть вагітними жінками. В УРСР про це мовчали десятиліттями. У 1999-му, коли Німеччина почала виплачувати компенсації, тисячі жінок знову відчули власну гідність і стали розповідати дітям і внукам про пережите.
Інтерв’ю про неволю
Виставка "Тріщина через усе життя" (яку впродовж цього року експонували в кількох містах ФРН та в київському "Українському домі") розповідає про долі десятьох жінок, які були пацієнтами або працівницями жіночої клініки Рейнської області. Деякі з них виїхали до Німеччини вагітними. "В архіві землі Райнланд за 1941 — 1945 роки ми знайшли понад 400 тисяч прізвищ жінок, які перебували на примусових роботах на нашій землі, — розповідає історик Ірина Ястреб, родом з України. — Це люди понад 60 національностей, але переважно українці. Фундація "Пам’ять, відповідальність і майбутнє" у Берліні й працівники Українського національного фонду "Взаєморозуміння та примирення" склали списки українок, які працювали в цьому регіоні. Дивно, але всі вони працювали, народили дітей або були прооперовані в тій же жіночій клініці".
Минулого року німці спорядили в Україну експедицію, щоб записати свідчення десяти жінок-"остарбайтерок", пов’язаних із жіночою клінікою у Вуперталі. За сім днів історики й фотографи подолали близько 2000 кілометрів. Кожне інтерв’ю за запитальником, розробленим співробітницею Рейнського архівно-музейного відомства доктором Бетіною Буреш, тривало понад дві години.
На основі цих записів, а також архівних матеріалів створено документальну виставку "Тріщина через усе життя. Спогади українських примусових робітниць у землі Райнланд", книжка-каталог і компакт-диск. Долі кожної жінки присвячено два планшети: дитинство та життя в післявоєнній Україні, розірвані депортацією та страшними роками неволі.
Туфлі на додачу
Європейського "цивілізованого рабства" в середині ХХ століття зазнали жінки, які вже знали, що то є "колгоспне рабство". Обидві тоталітарні системи знецінювали людей, бачили в них "робочу силу" для здійснення своїх "всесвітніх планів". І полюбляли гуртувати людей у "таборах". До таборів заганяли всіх привезених зі Сходу рабів, там піддавали дезінфекції та влаштовували "експертизу для виявлення рівня працездатності". Дівчат і жінок оглядав гінеколог. Часом переривали вагітність — навіть на п’ятому місяці! Бувало, й стерилізували...
"Найперше, що спадає на думку, це голод, — каже Марцеліна М., одна з героїнь виставки. — Теж дезінфекція. Привезли нас у Вуперталь, у табір, і там усіх порозбирали. Кого на фабрику, кого на завод, на домашнє господарство". Марцеліну забрали в клініку, а згодом возили на поле: "Якось привезли нас машиною, а ми почули, що співають українські пісні... Боже, як же ми зраділи, що зустріли своїх. Ми там багато працювали, але вже майже не мали, що вдягти і взути". Потім Марцеліна знову працювала в лікарні. Згадує: "Деколи о першій ночі — тривога! Бігом, жінок зносили з поверхів униз. Діток маленьких у кошиках таскаємо в бункер. То так ціла ніч і проходила. Цікаво, чи живі ці дітки, що ми в кошику їх виносили? Чи їм хоч сниться, що їх рятували дівчата з України?".
Ганну Д. забрали на гумову фабрику. Там працювала по 12 годин на добу, а шеф у цеху ще й люто крутив їй руки. З’їдала за день шмат хліба й миску баланди, ночувала в бараку за колючим дротом. У клініці Вуперталя їй видалили апендицит. Дівчата отримували за роботу якісь копійки, але могли купити лише капусту, для інших продуктів потрібні були картки. Скинулися, і Ганна боса побігла в крамницю. Оплатила два качани і вже бігла назад, коли одна з продавців затримала її й винесла туфлі — ненові, але добрі. Тож босою Ганна вже не ходила.
Двічі раби
"Закінчення війни принесло східним робітницям довгоочікуване визволення від нацистського рабства, але не дало їм особистої свободи", — нагадує історик Тетяна Пастушенко. З її дослідження, надрукованого в каталозі виставки, дізнаємося, що керівництво СРСР пильно стежило, щоб усі його вихідці обов’язково повернулися. Керував процесом повернення спеціально створений апарат уповноваженого раднаркому СРСР у справах репатріантів на чолі з генералом Голіковим. На території Західної та Східної Європи утворили 127 фільтраційних та 57 збірно-пересильних таборів, у яких одночасно могли перебувати півтора мільйона осіб. Обслуговували "фільтрування" 37 тисяч військовослужбовців. У таких таборах за колючим дротом люди жили місяцями. "У нас у землянці близько 200 людей, — писала Ольга Крюкова з такого табору у Володимирі-Волинському. — Світла немає. По воду доводиться йти більше кілометра. Білизну випрати ніде, помитися ніде, взагалі табір не пристосований для утримання людей".
Ганну Д. із нацистської каторги звільнили англійці. Годували, видали одяг. А тоді з’явилася радянська комендатура. "Як поводилися радянські? — згадує пані Ганна. — Ну в таборі ще нічого поводилися, а коли вже американці остаточно передали нас, то тут зустрічали вже по-різному". На кожного остарбайтера заводили "справу", що до 1993 року були засекречені в архіві КДБ. У фільтраційному таборі в репатріантів відбирали всі документи і видавали не паспорт, а "направлення на постійне місце проживання". СРСР потрібні були робочі руки. Жінок посилали вантажити обладнання, що його вивозили з Німеччини, або відбудовувати підприємства. Багатьох відправили до Сибіру, на копальні й лісоповал. Хто таки добрався до домівки, від сусідів, співробітників, односельців наслухався кпинів і образ. "Дуже ми були принижені, — ділиться Марцеліна М. — Зневажали нас і тут, й у Німеччині теж. Було таке, що ми йдемо, а німецькі діти гукають нам: "Russische Schweine!". То там терпіли, але й удома так само".
Забрані в Німеччину вважалися "зрадниками Родіни". Дослідники помітили тенденцію: якщо репатріант-селянин працював у колгоспі, то не зазнавав особливих утисків. Якщо в місті — мав проблеми з вищою освітою, влаштуванням на престижну роботу. Киян узагалі позбавили права повертатися до рідного міста.
Жінки залишалися самотніми або одружувалися переважно з чоловіками, які теж були на примусовій роботі в Німеччині. Хлопці, які їм подобалися, не хотіли з ними спілкуватися через тавро "німецьких прислужниць".
Співпраця з доброї волі
Німецьких дослідників найбільше здивувало, що українки, переживши тяжкі випробування, зберегли людяність, оптимізм і щедрість. А колишнім остарбайтерам було дуже важливо, що про них не забули. Виставка "Тріщина через усе життя" є першим спільним проектом Міжнародного благодійного фонду "Україна 3000" та Крайового об’єднання Райнланд, за фінансової підтримки Європейського Союзу. "Я переконана, що колись діти та онуки цих людей писатимуть книги та робитимуть фільми про їхні історії", — сказала голова Наглядової ради фонду "Україна 3000" Катерина Ющенко, відкриваючи виставку. Для пані Катерини доля остарбайтерів дуже близька. Її батька і матір забрали з України на примусову роботу до Німеччини. Вони працювали там на фермах. "Це дійсно була тріщина через їхнє життя, — каже пані Катерина. — Я чула від них болючі спогади дуже часто. Минулого року я вперше повезла свою матір побачити ті місця в Німеччині, де вона перебувала. Доти вона боялася, бо то були трагічні для неї спогади". Катерина Ющенко оголосила про початок нової програми фонду "Україна 3000", що передбачає збір свідчень українців, які були на примусових роботах у Німеччині, а також виставки, дослідження, видання книг.
У день презентації фонд підписав Меморандум про співпрацю з Крайовим об’єднанням Райнланд, що його представляв директор об’єднання Гаррі Фойктсбергер. Передбачені, зокрема, програми для допомоги дітям із вадами розвитку. "Ми відчуваємо відповідальність за дії злочинного нацистського режиму, — сказав на виставці Надзвичайний і Повноважний посол Федеративної Республіки Німеччина в Україні Ганс-Юрген Гаймзьот. — Скористаймося слушним моментом історії і зробімо крок до злагоди між нами. Згадаймо, що в нас було спільного і даймо нашим дітям і внукам можливість жити мирно у різноманітній об’єднаній Європі".
Довідка
Від початку 1942 до кінця 1944 року з СРСР до Рейху було переправлено 2,5 мільйона "остарбайтерів". Загалом з усіх окупованих країн було депортовано 10 мільйонів невільників. На кожному німецькому підприємстві примусові робітники з України становили більшість. І майже в кожному німецькому селі невільничу працю виконували хоч одна українка чи українець.
