Щойно людські суспільства отримали перші організаційні форми, геополітика рішуче і беззаперечно почала впливала на внутрішні політичні процеси та формувати пріоритети.
Тож зовсім не випадково, що Гуго Гроцій у XVII столітті, взявшись опрацювати тему війни та миру між націями, закладаючи основи міжнародного права, врешті-решт не меншою мірою заслужив собі лаври політичного теоретика, який вказав на низку важливих принципів функціонування держав у їхніх власних кордонах.
У сучасному світі, яким рухають, з одного боку, закони фінансово-економічної глобалізації, а з другого — культурні чи цивілізаційні протиріччя, і все це переплітається, узалежнюється одне від одного, геополітика природно претендує на своєрідну першість.
У площині державної ієрархії так само — згадаймо, бодай, ключовий пост міністра закордонних справ у Великобританії як найперспективнішу сходинку у політичній кар'єрі.
Безумовно, це певною мірою традиція імперських націй. Проте так само очевидно, що кожна країна має свою традицію і стиль гри на міжнародній арені, має свій геополітичний характер, який залежать не лише від її історії, а й від сучасного стану держави, її внутрішньої зібраності та сили, авторитету у світі тощо.
Геополітичні танці України протягом історії завжди мали серйозний крен у бік "орієнтації", а не "організації", як висловився свого часу Вячеслав Липинський. Це був час — а можливо він триває й понині — пошуку і кристалізації національних інтересів у ситуації бездержавності.
Але насправді здобуття Незалежності лише приховало цю геополітичну немічність України за своєрідним дипломатичним лукавством. Адже та сама "орієнтація" панує й далі, виливаючись тепер у словесну формулу "і водночас". Тобто, знову-таки і "нашим", і "вашим", без розуміння власних стратегічних довгострокових національних пріоритетів.
Таким чином, хрестоматійна багатовекторність зовнішньої політики України — "Захід-Схід" — по сьогоднішній день є і об'єктом серйозних наукових досліджень, і предметом практичних політичних баталій.
Можливо переважна більшість українців і прагне інституційного оформлення свого європейського статусу, але водночас знову і знову з'являється спокуса отримати негайні політичні дивіденди зі "східної орієнтації".
Під цим кутом зору геополітичний синтез Тимошенко, який нещодавно з'явився на сторінках поважного британського видання "The Economist" заслуговує на особливу увагу. Ідея Тимошенко в частині історичної аналогії цікава, але…
По-перше, франко-німецьке порозуміння передусім засновувалося на взаємності сторін, про що не доводиться говорити в україно-російському контексті.
По-друге, сам конфлікт, який поки що має набагато довшу історію, аніж порозуміння, все ж таки був конфліктом у європейському домі, хай і не оформленому юридично, але існуючому в усіх інших площинах людської взаємодії.
По суті Юлія Володимирівна озброїлася шляхетною, на її думку, ідеєю стати лобістом Росії перед Європою, а фактично усім західним світом, аргументуючи це отриманням чималих національних вигод для України.
Останнє, чесно кажучи, викликає дуже великі сумніви. Передусім не слід забувати, що "Україна не Росія", як писав Леонід Данилович. У тому розумінні, що наш північний сусід за будь-яких умов претендує на світове лідерство, яких би форм — індивідуальних чи колективних — воно не набирало в майбутньому.
Україна ж може змагатися лише за лідерство регіональне. Наприклад, з поміж різних стратегій міжнародної безпеки, в межах вже існуючих міжнародних альянсів, дедалі більше з'являється ідей, які аргументують переваги реорганізації за регіональним принципом, тобто створення певних регіональних сегментів традиційного цілого.
Такий перебіг подій міг би відкрити солідні перспективи для України, але без Росії, природне домінування якої відсуватиме нас на другий план.
Взагалі геополітична стратегія Росії не така примітивна і прямолінійна як декому видається на перший погляд: мовляв, звичайний історично вкорінений імперіалізм, який дедалі більше витіснятиметься так званим прагматичним інтересом.
Але ж насправді цей імперіалізм і є формою міжнародного утилітаризму російської держави, який формується на довгострокову перспективу.
Розглянемо два різнополярних приклади щодо цього.
1. Росія була і буде зацікавлена в газотранспортній артерії України. Не випадково, окрім гуманітарного галасу, наймогутніші внутрішньополітичні "жахи" спрямовані проти проросійської політики в Україні щоразу обертаються навколо "здачі", "передачі" і т.д. української газотранспортної системи Росії.
2. Сумнозвісна мовна проблема. Росія цілеспрямовано йде до утвердження російської мови в статусі культурного посередника на пострадянському просторі. Де-факто це вже відбулося. Зокрема, по відношенню до України.
Зрештою, ми все ще перебуваємо на рівні сумнозвісного зауваження Михайла Драгоманова про те, що українські інтелектуали ходять по західну мудрість до російських джерел. А мова — це інформація, інформація — це влада. Влада — це панування. Оттака собі мовна проблема, лише в одному її аспекті.
Де в цьому духовні та культурні інтереси Росії цілком зрозуміло.
Де інтереси прагматичні, покаже порівняння з англійською мовою, яка поширюється світом Британською Радою. Ця неміністерська установа функціонує у 110 країнах. Кількість персоналу сягає 8 тисяч. Уряд Британії спонсорує Раду лише на третину. Решта — це власні доходи.
У 2006-2007 роках із загального прибутку Британської Ради, що складав 551 мільйонів фунтів, 195 мільйонів — надав уряд, решта коштів отримані в якості оплати за навчання.
А ось конкретна ілюстрація до культурної експансії Росії з так званих суто прагматичних міркувань. Рекламна сторінка в книжці одного з російських видавництв афішує його, як "кожну п'яту книжку в Росії" та закликає купувати продукцію в мережі магазинів "Буква".
Далі адреси. Москва: … Регіони: … Калінінград, Київ, Красноярськ.
Така не співмірність між Україною та Росією в інтересах, можливостях і впливі, таке одностороннє бажання домінування і зверхності, зрештою переконують в тому, що концепція Тимошенко має виключно тактичну внутрішньополітичну мету.
Більше того, навіть якщо гіпотетично уявити реалізацію запропонованого плану — "Росія та Україна", то не важко збагнути, що для України це обернеться далеко не вигодами і перевагами.
Це просто означатиме легітимізацію "шефства" Росії над Україною в контексті широкого європейського співтовариства. Не приєднатися до Європи самостійно і прийти туди разом з Росією одне й теж.
Висновок більш ніж очевидний.
Якщо нещодавні звинувачення, які лунали з секретаріату президента про зраду Тимошенко національних інтересів на користь Москви, все ж таки частково мали інструментальний характер, покликаний мобілізувати електоральне ядро президента Ющенка у західних регіонах України, то нинішня ситуація промовисто свідчить про те, що Тимошенко таки вирішила використати російську карту у своїй президентській грі.
Плюс лише в тому, що оформлено це напрочуд талановито і по-новому.
Практично позиція Тимошенко, по-перше, литиме воду на млин проросійських політичних настроїв в Україні, організаційні агенти яких отримують додаткове джерело легітимності та аргументацію своїх поглядів.
По-друге, може звести нанівець дотеперішні євроінтеграційні проекти України, оскільки поживляться з такої позиції лідерки БЮТ не лише "просхідні" політичні проекти, а й праві та ультранаціоналістичні групи. А це може вилитися у нову хвилю внутрішнього протистояння, яку, в свою чергу, не терпить і не сприймає Європа.
По-третє, напинаючи свої президентські вітрила російським вітром Тимошенко завдає глибокого удару по Україні в цілому. Це означає, що ми знову відмовляємося гребти власними силами, а підлаштовуємо державний корабель за індивідуальним курсом, де сильніше і вигідніше дує.
04.12.2008
