На Луганщині — в місті з роману “Дванадцять стільців” — відкрили пам’ятник Остапу Бендеру. Східна Україна нарешті починає жартувати
Остап Бендер увійшов до губернського міста Старгорода з північного заходу, зі сторони “дєрєвні Чмаровки”. Село Чмирівка Старобільського повіту від повітового центру лежить на північний схід, однак ця обставина жодним чином не зменшує віру місцевих мешканців у тому, що саме їхнє місто зображено в знаменитому романі “Дванадцять стільців”під псевдо “Старгород”. Співзвучність назви Чмирівка із класичною Чмарівкою тут — чи не головний аргумент. Хоча й далеко не єдиний. Є в старобільчан і ґрунтовні підстави вважати Бендера своїм.
Переконання патріотів Старобільська у причетності їхнього міста до перипетій популярного роману нарешті вилилося в металі й витвердилося в граніті: у Старобільську з максимально можливою урочистістю відкрито пам’ятник Великому Комбінатору. А за компанію — й малолітньому безпритульному здирнику, котрий намагався “розвести” Бендера на цілих десять копійок.
Забронзовілий син турецькопідданого загалом відповідає канонічному образу, що склався ще в радянському кінематографі: довжелезний шарф, огорнутий навколо могутньої шиї, кашкет і... обличчя грузинського актора Арчіла Гоміашвілі.
“Ілля та Євген були тут”
Чому Старобільськ? А чому б і ні, особливо зважаючи на “живість характеру” сина турецькопідданого. Ця “живість” кидала його у найвіддаленіші куточки однієї шостої земної суші й одного разу — щоправда, ненадовго — навіть викинула за межі. Тож міг завітати й до повітового центру Донецької губернії. До того ж не забувайте про Чмирівку! І не треба вимірювати компасом достовірність літературного тексту. Чомусь здається, що Ілля Ільф із Євгеном Петровим навіть на мапу не подивилися, перш ніж написати історичні рядки. Зате саму Чмирівку могли й пригадати: за рік до того кореспонденти московської газети “Гудок” провели у відрядженні на Старобільщині півтора місяця і цілком могли відвідати найближче до міста село.
Журналісти Ільф і Петров подорожували повітом на автівці зеленого кольору, марку якої шофери старобільського райкомунгоспу визначали як “Лорен-Дітріх”. Потрапила сюди машина разом із підрозділом Державної варти гетьмана Скоропадського, а як її вдалося вберегти від реквізицій червоних, денікінців, махновців, знову червоних і знову махновців (Нестор Іванович із військом тричі відвідував місто), — одна з місцевих загадок.
Жили майбутні класики в мебльованих номерах Руднєва; серед інших меблів у їхній кімнаті стояв стілець роботи майстра Гамбса, між іншим, реквізований у місцевого “колеги” Кіси Вороб’янінова, генерала Стоянова. Генерал же, ще за царя, заснував притулок для солдатів-інвалідів, літніх жінок та дітей-сиріт. Притулок ще існував на час ільф-і-петровського відрядження, тільки, за деякими даними, тоді ним опікувалися не радянські органи, а сестри ще не розігнаного старобільського жіночого монастиря “Усіх скорботних радість”. Ну а що стосується безпритульних — їх тоді не бракувало у будь-якому місті.
Бендер чи Бандера, Бебель чи Бабель
Однак час уже переходити до офіціозу. Отже, на відкриття пам’ятника прибули високі (іноді — в прямому розумінні слова) гості: батько російської демократії, особа, наближена до імператора Іпполіт Матвійович Вороб’янінов, Остап Ібрагімович Бендер (у кількості двох осіб), домогосподарка Олена Щукіна (сценічне ім’я Еллочка-людожерка), мадам Грицацуєва (ім’я та по батькові невідомі), мсьє Тихон (персональний двірник вищезгаданого батька демократії (прізвище невідоме), а також певна кількість посадових осіб, з яких варто виділити президента Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка Віталія Курила і директора-декана Старобільського факультету цього університету Миколу Вихватенка. Адже саме на території цього факультету стоятиме тепер пам’ятник, котрий — не виключено — знаменуватиме собою злам у політичній історії сучасного Донбасу. Обом науковцям Старобільськ має завдячувати тим, що тепер про повітове містечко згадують на території цілого СНД та поза межами Співдружності (адже доля розкидала шанувальників по всьому світу).
Скульптурна група, створена колективом під керівництвом викладача Інституту культури Андрія Борового, а інститут цей є складовою все того ж ЛНУ ім. Шевченка. Про фінансовий бік проекту пан Боровий розповідати відмовився, традиційно посилаючись на комерційну таємницю, однак запевнив: проблем із розрахунками з керівництвом університету в нього ще ніколи не виникало.
Вище було сказано про історичну вагомість події. Власне, підтвердитися такий прогноз зможе лише з часом, але, схоже, і Донбас нарешті вирішив трохи розслабитися й пожартувати. До цього часу “донецькі” включно із “луганськими” лякали решту України своєю просто патологічною серйозністю, в тому числі й у монументальній пропаганді.
Не будемо згадувати всує столицю гумору Одесу. Достатньо сказати, що в Полтаві відкрили пам’ятник Галушці. У Бердянську — пам’ятник місцевому годувальнику, рибці Бичку. На пероні харківського залізничного вокзалу метушиться отець Федір — персонаж тих самих “Дванадцяти стільців”. І лише на Донбасі заклопотані політики втикають у сквери бруднуваті валуни із обіцянками звести щось малохудожнє на честь “жертв ОУН-УПА” або, у кращому разі, “оживити” територію фігурою Йосипа Кобзона.
Проте отець Федір Востриков уже давно би міг бігти не по харківському перону, а по перону станції Попасна, що на Луганщині. Там, кажуть, Ільф із Петровим, бачили його із чайником окропу в руці. Але ж ота осоружна “комсомольська” серйозність... І хоч би вона сприяла створенню відповідного іміджу “далекосхідних” українських політиків! Жодним чином. Натомість проколи Віктора Януковича народна свідомість ретельно фіксує й миттєво їх творчо переробляє. В анекдоти. Згадати хоча б, як екс-Прем’єр плутав Ахматову з Ахметовим та згадував про “Гулака-Артьомовського”. А буквально днями в Одесі замість автора “Одеських оповідань” Бабеля цитував засновника 2-го Інтернаціоналу Бебеля. Чи навпаки...
Ви будете сміятися, але дехто в Луганську таки примудрився переплутати Бендера з... Бандерою. І поповзли обласним центром чутки, що кляті націоналісти задумали спаплюжити святу донбаську землю... Можливо, саме тому на відкриття пам’ятника Великому Комбінаторові прийшов мер Старобільська, прийшов один із заступників райдержадміністрації — і не було жодного з керівників “синьої” районної ради. Як сказав би Корнелій Тацит, “сяяли своєю відсутністю”. І відсутністю почуття гумору. Бо як потім поясниш одному видатному проФФесорові, чим літературний персонаж відрізняється від лідера українського визвольного руху?
Тож не виключено, наш оптимізм може виявитися дещо передчасним. Але, як казав знаменитий теплотехнік і винищувач, “крига скресла, панове присяжні засідателі”.
Почуття гумору повертається на забруднену територію.
