Кілька заміток на полях рішення Конституційного Суду
- Прочитала рішення Конституційного Суду про обов’язковість дублювання усіх фільмів моєю рідною українською мовою. Здавалося, мала б радіти — рішення на користь моєї культури і близьких мені вартостей.
Але чи така постановка питання свідчить про те, що Україна справді інтегрується до Європи? У відповідь на це запитання пригадалася давня історія, ще з кінця вісімдесятих.
Отже, Мюнхен. Двоє моїх співробітників з Радіо Свобода запрошують мене — радянську громадянку — подивитися новий фільм. При цьому сперечаються, в який кінотеатр піти — в той, де фільм демонструють в англійській, чи в той, де — в німецькій мові. Врешті-решт вибирають англійський варіант, бо одна з колег не знає німецької, а дубльованих фільмів не любить.
Згадую цей епізод лише тому, що він свідчить на користь права вибору людини, яка живе в демократичній країні.
Чи матимуть таке право вибору громадяни України, особливо ті, що користуються в щоденному житті російською мовою?
Чи думаємо ми (а люди державні повинні думати про весь народ, а не лише про його частину) про інтереси цієї категорії наших співгромадян?
Однозначно, ні. Бо мислимо чисто більшовицькими категоріями — не держава для людини, а людина — для держави. Так було понад сімдесят років. Так є і нині. Змінилася держава. Засади, принципи, підходи залишилися ті ж. Втім, може забагато ми хочемо від вихованих в радянській системі людей, які керують нашою Незалежною — вони вже звикли вважати себе демократами, але ще не збагнули глибинного змісту самої демократії, не розуміють, що демократія — це, в першу чергу, право вибору. І вибору не лише депутата, президента, а й способу, в який людина, наприклад, хоче проводити своє дозвілля. Хоче вона дивитися фільм, скажімо, в російській чи в українській мові.
Намагання нав’язати комусь мою мову і мою культуру є принизливим для самої української культури. І мови, насамперед. Вона настільки багата, яскрава і гарна, що змушувати когось силоміць любити її не треба. Варто лише показати її красу. Чого, до речі, не робить той бездарний дубляж, який практикують у фільмах. У тому дубляжі — штучна, вихолощена, калькована мова. Така мова лише відштовхує, а не прихиляє. З такої мови кепкують, її зневажають. І все тому, що ділки від дубляжу за великим рахунком лобіюють не українську мову, а свій бізнес. Українські переклади — тепер обов’язкові — це великі заробітки для тих, хто тримає під контролем цей вид бізнесу. А ті, хто проштовхують обов’язковість дубляжу, мають з цього великі вигоди. Ось вам і весь патріотизм.
Але при всьому цьому — це клопоти українські. Це наші проблеми, наше сміття. Чи виносити його з нашої хати — нам вирішувати. І, звичайно ж, навіть найкращі сусіди не повинні напряму втручатися в наші клопоти. Хоча б тому, що вони шанують наше право вибору — бути європейським народом чи хуторянською, закритою, як у застояному болоті, нацією, що далі свого носа не бачить і бачити не хоче, що європейських мов не знає, а російську чомусь возвела в ранг загрозливих для свого хутора.
І так принагідно — "великим українцям" з помаранчевої влади можна було б порадити замість дубльованих рядків час від часу читати, скажімо, забороненого при радянській системі великого поета Євгена Маланюка, що писав свого часу про Україну, яку дуже любив:
Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати — мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто ґвалтував тебе? Безсила
Безвладна, п’яна і німа
Неплідну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п’яних кобзарів
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів...
