Еротичний письменник
Юрко Покальчук нещодавно отримав чергове визнання у вигляді премії за свою книжку "Камасутра". Славу автора еротичних творів, як він сам каже, якщо вже заробив, то треба носити і тішитись.
Особливо коли вмієш жити без віку, опікуєшся колонією для неповнолітніх, в голові знання одинадцяти мов, а в досвіді — близько ста країн, в яких працював, писав та воював. Але слава примхлива.
- Вам запам'яталося, як почали писати?
- Це мені було десь чотирнадцять чи п'ятнадцять років. Написав перше оповідання, але воно нікуди не годилося. А поштовхом було те, що багато наших письменників тоді писало, але головне — брат моєї мами, мій рідний дядько, написав роман "Джура". Він був на Памірі, потім повернувся і написав дуже цікаву книжку. По ній було знято два фільмі. І от коли я отримав книжку, яку видав мій дядько!
- І подумали, чом не ви?
- Так! Це девіз мого життя: якщо хтось може, то чому не я! Перша художня книжка моя вийшла наприкінці 60-тих і йменувалася "Хто ти?", а книжка "Самотнє покоління", яку видали вже у 72-му, отримала декілька десятків негативних рецензій — було написано, що я межую між індивідуальністю та індивідуалізмом...
- Так це ж дуже позитивно!
- Так, це зараз вже позитивно, а тоді було небезпечно. Мене ще друкували у журналах, і от раз визвали і кажуть: "Юрко, ну що ж ти пишеш якось не по-нашому! Все нічого, але ти давай пиши нормально!" Я тоді вийшов, перехрестився і подумав: "Слава Богу! Не дай Боже мені писати по-вашому". І з того часу я вирішив, що краще писати в стіл, але писати так, як ти сам відчуваєш.
- Як відчувалося переслідування?
- Відкривав газету з політичними обстрілами і проходився по списках — так, добре, мене нема. Потім десь бачу — є. І мені невдовзі по секрету сказали, що я попав в список опальних, тепер мене певний час друкувати вже не будуть.
- Через те, що в ваших творах не було належної пропаганди?
- Справа була не тільки в творах. Я ж писав ще й багато критичних статей, в мене були наукові статті. І, думаю, саме це можновладців найбільше дратувало. А одного разу, коли я писав, помітив за собою, що знаю, що сподобається і що ні, і знаю, як писати, щоб бути "совєтським письменником", щоб надрукували.
Мене це налякало, і я сказав собі — добре, тебе надрукують, ну, а далі що? Я вирішив, що це не для мене. І так, невдовзі, з'явилося моє перше еротичне оповідання. Здається, воно називалося "Треба". Я відчув, що еротика може бути не тільки описом... Еротика — це є дуже сильний інструмент.
- Цікаво. А скільки вам тоді було років?
- Десь двадцять вісім. Перше таке оповідання надрукували в журналі "Лель". Гарне було видання, але сконало. За допомогою еротики можна дуже яскраво передати людину...
- Довго ці оповідання чекали на публікацію?
- О, так. Двадцять років. Доречі, книжка "Камасутра" — це результат двадцятилітньої роботи. В певний період життя у мене було достатньо часу, щоб написати безліч оповідань. Я жив в Парижі, дружина цілий день була на роботі. Мені треба було лише піклуватися про те, щоб о шостій сходити купити продуктів.
Перший бум зробила книжка "Те, що на споді", яку я віддав на видання "Кальварії" у 88-му. Вона вийшла в них навіть двома тиражами, було написано купу рецензій. Але з шести десяти лише декілька були тямущі.
Юрко Покальчук "б'є по безкнижжю" в акції, проведеній письменниками 23 квітня в Києві. Фото Дмитра Ларіна
- Як думаєте, тому, хто сам пише, важко читати інших?
- Я вважаю, що письменнику треба читати інших авторів — щоб не закисати у собі, у власному стилі. Я люблю перечитувати Хемінгуея, в свої часи захоплювався літературою Латинської Америки, я ж і був там багато разів. Сучасних я теж читаю, з Дерешем навіть приятелюю, часто висилаю йому шмати, що пишу. Я тут останнім часом пишу щось на межі Стівена Кінга та Толкіена...
- І що можете сказати про страшне слово "сучукрліт"?
- Ну, знаєте, імена називати я не дуже хочу. Колег же ж треба поважати. Але я почитав Ірен Роздобудько, Ларису Денисенко — і заспокоївся. Бо зрозумів, що я поза конкуренцією.
- Часто буває — приходять до голови ідеї романів, а писати в цей час не тягне?
- Так, воно як раз саме так і відбувається. От в мене зараз на п'ять романів задумки лежать. Написав два сценарії для серіалів. Я ж на "1+1" працюю сценаристом і редактором.
- На вашу думку, хто такий графоман? І як читачу його впізнати.
- Графоман це людина, яка сідає і пише: "Встав Іван і пішов до Петра по сокиру. Прийшов, а Петра дома не було. Але Івану потрібна була сокира і він сів чекати Петра. Чекав до вечора. Прийшов Петро. Але виявилося, що і в Петра сокири немає. Тоді вони зібралися і пішли до Василя"...
- Супер. Дуже гостросюжетно.
- Та, і мені давали читати таке. Розумієте, це просто кілометри писання, в такому дусі можна писати і писати безкінечно. Людина, яка таке робить, вона просто хоче виписати себе. Але вона зовсім не думає про те, що це будуть читати, що треба передавати більше, ніж факти, опис. Коли я пишу, я, звісно, виражаю себе, але я завжди бачу перед собою очі — того, хто це буде читати.
02.09.2008
Пішов з життя Юрко Покальчук
Помер відомий письменник, людина неймовірної сили, розуму та глибокої душі, Юрко Покальчук. Протягом декількох місяців він перебував в лікарні, де ми в останнє з ним і поспілкувалися.
Про те, що він знаходиться у хоспесному відділенні онкологічного центру, ми вирішили не писати, бо той, хто не один раз потрапляв на війну, не може дозволити собі виглядати слабким в очах інших. Він самостійно перевірив диктофонні записи і попросив взяти старі фото.
Після інтерв'ю Юрко Покальчук сказав: "Дякую, що завітали, але я тут на тиждень, не більше, треба додому". І потім ми пожартували, що хоч в лікарні і спокійно, і краєвид непоганий, але багато нереалізованих задумів. Серед них був проект програми, про яку ми розповіли в інтерв'ю.
Незважаючи на важкий стан, Юрко постійно працював — на ліжковому столику для їжі стояв ноутбук з постійно відкритою поштою та новими творами.
Ми глибоко співчуваємо родині Юрія Володимировича, дякуємо його дочці Оксані, що не стала забороняти ні нам, ні батьку працювати у такому стані для "Української Правди".
Покальчука в лікарні відвідували часто — і друзі, і підопічні з колонії для неповнолітніх, якою він займається вже багато років. Відчиняючи двері лікарні, медсестра казала: "Знову до Покальчука? До нього постійно ходять!"
Ніхто не знає наперед довжину свого життя, і в тому людське щастя — щоб встигати жити повно і насичено, і потім піти, не скаржачись.
Юрію Покальчуку це складне завдання вдалося.
10.09.2008
