Чи справді Україна мусить рятуватися від перенаселення? Чи справді висока щільність населення є ознакою бідної країни? Щільність населення в Україні є 76,69 осіб на квадратний кілометр. А от якою вона є в наших сусідів?
Чи справді Україна мусить рятуватися від перенаселення? Чи справді висока щільність населення є ознакою бідної країни? Щільність населення в Україні є 76,69 осіб на квадратний кілометр. А от якою вона є в наших сусідів?
Скорочення чисельності населення України не містить у собі ніякої проблеми, заклики збільшувати народжуваність є хибними. Україна не страждає від знелюднення, тож хай собі не страждає й надалі. Така думка є провідною у статті Олега Супруненка http://rep-ua.com/76555.html («Інтернет-репортер»).
Звісно, у скороченні чисельності населення як такому немає нічого катастрофічного. Протягом довгих років чисельність населення багатьох європейських країн, зокрема й Німеччини, теж скорочувалася. От тільки там не йшлося про скорочення населення на 5 мільйонів (2,6%) за 15 років. Насправді що означає таке різке скорочення? Це – руйнування традиційного життєвого укладу (бо психологія пересічного українця не в змозі так швидко пристосуватися до такого знелюднення.) Це – дезорганізація місцевого самоврядування (бо, звикнувши до певної щільності населення керованої території, певної її залюдненості органи місцевого самоврядування не можуть швидко переключатися на інші реалії. Звикнувши, що в кожному селі чисельність населення дозволяє тримати поліклініку, а не одного лікаря, ці самі органи місцевого самоврядування раптом відкривають, що співробітники поліклініки залишилися чи не єдиним мешканцями села – й закривають поліклініки по всіх селах без винятку).
Це – врешті-решт, відчуття демографічної катастрофи серед громадян – хай воно відійшло в підсвідомість, але не зникло. Чому жінки народжують мало дітей? Ні, не просто тому, що бояться бідності: якраз у бідних країнах рівень народжуваності дай Боже який. Зниження рівня народжуваності є показником того, що люди вважають нинішні умови існування негідними. Хай навіть середня зарплатня зростає й наближається до, нібито, більш-менш прийнятного рівня – тим не менше, коли заради цієї зарплатні треба працювати по 18 годин на день без вихідних, без відпусток, без лікарняних та жодних інших соціальних гарантій, молоді родини упевнені: так, народити вони можуть – от тільки дати гідні умови для зростання дитині вони не зможуть.
Пригадаймо: 1991 року, під час розвалу СРСР, люди прагнули жити, як на Заході. Тепер «жити, як в СРСР», стало поширеним добрим побажанням. Про «жити, як на Заході», вже майже ніхто всерйоз не мріє. І якщо дорослі пристосовуються до нинішніх умов, то показники народжуваності беззастережно свідчать: переважна більшість людей не вважає нинішні умови життя за гідні. Простіше кажучи, переважна більшість людей бояться, що вони не зможуть забезпечити своїм дітям навіть таке життя, яким живуть вони самі.
Чи справді Україна мусить рятуватися від перенаселення? Чи справді висока щільність населення є ознакою бідної країни? Щільність населення в Україні є 76,69 осіб на квадратний кілометр. А от якою вона є в наших сусідів (у тих самих одиницях виміру): Білорусь – 46,84; Росія – 8,28; Румунія – 93,79; Молдова – 127,65; Угорщина – 107,02; Словаччина – 113,58; Польща – 123,18.
А тепер погляньмо на щільність населення найбільших європейських країн – аж ніяк не бідних. Отже: Велика Британія – 248,25 особи на квадратний кілометр; Іспанія – 80,13; Італія – 193,03; Німеччина – 230,80; Туреччина – 91,16; Франція – 99,02. Порівняймо з деякими великими країнами Африки: Ангола – 9,84 особи на квадратний кілометр; Конго – Кіншаса – 28,03; Нігерія – 146,17; Танзанія – 41,67.
У переліку країн з найкращою якістю життя сусідять Ісландія (2,93 особи на квадратний кілометр); Канада (3,34); Норвегія (14,51); Фінляндія (15,49); Швеція (20,07) – із Данією (126,89 особи на квадратний кілометр); Швейцарією (182,97); Люксембургом (185,97); Бельгією (340,41); Нідерландами (399,05).
Отже, Україна аж ніяк не виглядає перенаселеною. Німеччина зі щільністю населення, утричі більшою за українську, аж ніяк не страждає від нестачі земель та від неможливості прогодувати населення. Навпаки: якщо не брати до уваги скандинавські та пострадянські країни включно з рідкозаселеними балтійськими, Україна й тепер на загальноєвропейському тлі виглядає малозаселеною країною.
Ще один висновок полягає от у чому: щільність населення аж ніяк не є показником ані рівня розвитку країни, ані її здатності до розвитку. Як густозаселені, так і рідкозаселені країни трапляються й серед розвинених, і серед малорозвинених. Жодної не лише лінійної, а й узагалі прямої залежності між щільністю населення та рівнем життя громадян не існує.
Щільність населення – то лише одна з багатьох складових, що впливають на рівень розвитку країни. Хіба що варто відзначити от що: розробляючи стратегію розвитку, керівництво кожної країни мусить брати до уваги щільність її населення. Та й то – не лише країни, а кожного її регіону. Скажімо, шведський уряд, поза сумнівом, бере до уваги різницю між, наприклад, Ґетеборгом та Лулео – й щодо клімату, й щодо віддаленості, й щодо щільності навколишнього населення. Не будемо вести мову про те, що не видно особливої різниці між політикою української влади щодо Донбасу (центральні райони якого за щільністю населення ледь не утричі перевищують нідерландську!) та до степової Кіровоградщини чи схованої в лісах Волині, щільність населення яких – десь на рівні білоруської. Годі вже й казати про різницю у ставленні до густозаселених Київської області (де обласний центр за чисельністю населення удвічі перевищує решту території), Дніпропетровської (де та сама історія з сумарним населенням Дніпропетровська, Кривого Рога та Дніпродзержинська), Донецької та Луганської областей (де суцільні смуги міст та містечок змінюються рідкозаселеними сільськими районами) та Закарпатської й Чернівецької областей, де дуже високою є щільність сільського населення, а села, зливаючися одне з одним, утворюють багатокілометрові безперервні смуги. За логікою, підхід до областей із різним типом заселення має бути окремим. Чути про щось подібне, на жаль, не доводилося.
Різке скорочення населення якраз і є тим чинником, що унеможливлює проведення виваженої демографічної політики – просто картина міняється дуже швидко, й дуже швидко застарівають статистичні дані. Утім, це – не єдина вада. Що меншою є щільність населення, то більшими за територією мають бути адміністративні одиниці. Їхати до райцентру в невідкладних справах за 25 кілометрів чи за 60 – то, погодьтеся, різні речі. А ще в кожному селі не збудуєш театр – тим більше висококласний. І якщо раз на місяць можна з’їздити до театру за 50 км та повернутися додому, то за 300 км такого не зробиш. От і виростають мільйони українців – навіть із вищою освітою! – які знають про театр лише з літератури чи, у найкращому разі, з дуже давніх туманних спогадів.
Що ж до заклику збільшувати народжуваність... Це потрібно, буз цього Україна вимиратиме. (Тези про те, що допомогою при народженні дитини скористаються бомжі та інші асоціальні елементи, не є доведеною: народжуваність у цьому соціальному прошарку завжди була високою. Люди, що звикли жити «підніжним харчуванням», менше за всіх переймаються умовами, в яких зростатимуть їхні діти.) От тільки дивно, що нічого не чути про інший бік тієї ж проблеми. Адже, на відміну від розвинених європейських країн, де народжуваність так само падає, іноді до рівня, який не забезпечує простого відтворення населення, в Україні є надто низькою середня тривалість життя. Народжуваність падає, але це не компенсується зростанням тривалості життя. От про цей бік проблеми не чути майже нічого – держава ніби дає зрозуміти: що менше людей доживуть до пенсії, то їй, державі, краще. А висока народжуваність укупі з низькою тривалістю життя – то типова ознака африканської країни.
