Як зробити так, щоб молодь ішла в науку, а не з неї, як поєднати науку й економіку, наскільки важливе широке фахове середовище в науці — розповів заступник міністра освіти і науки Максим Стріха
За сумарними показниками, бюджетне фінансування української науки цього року вперше перевищило 1 млрд. доларів. Сума ніби вражає. Проте, за словами заступника міністра освіти і науки Максима Стріхи, на Заході мільярд доларів — це бюджет максимум декількох добрих університетів. Нещодавно Міністерство фінансів "зарубало" розроблений Міносвіти проект побудови службового житла для дев’яти тисяч молодих науковців: на це потрібен був мільярд гривень. "Я цікавився на своєму рідному радіофізичному факультеті співвідношенням талановитої молоді, і майже 80 відсотків із них — це не кияни", — каже Максим Стріха. Саме через неможливість отримати житло молодь іде з науки в інші сфери або ж емігрує. Про проблеми сучасної науки "УМ" розповідає заступник міністра освіти і науки, доктор фізико-математичних наук Максим Стріха.
"Я звик відверто висловлюватися з приводу багатьох питань"
- Максиме Віталійовичу, ви відомий учений, перекладач, письменник. Що спонукало вас погодитися на чиновницьку посаду? Чи ви сподівалися, що можете щось реально змінити?
- Я справді людина досить далека від чиновницьких стандартів. Я звик і до академічної, і до особистої свободи, і для мене прийняти цю пропозицію означало значно змінити свій спосіб поведінки. Скажімо, я часто й відверто висловлювався з приводу багатьох питань суспільно-політичного життя. Зараз часом не можу собі цього дозволити. На жаль. Але коли міністр освіти Іван Олександрович Вакарчук несподівано для мене запропонував цю посаду, я так само не міг відмовитися, тому що я насамперед науковець, і мені не байдуже те, що відбувається з наукою в Україні. Я усвідомлював, що це для мене унікальний шанс спробувати щось змінити на краще. Зрозуміло, що це дуже складно. Але за умови, коли міністром є людина, яка розуміє значення науки і яка сама є першорядним науковцем, — це не безнадійно.
- Які перші труднощі були на цій посаді, коли ви відчули, що систему неможливо змінити, що вона вже, так би мовити, "зацементована"?
- Якби в мене були ілюзії, що можна все зразу змінити, провести швидкі й рішучі реформи і отримати принципово іншу ситуацію, я, очевидно, відчув би велике розчарування. Але пропрацювавши чверть століття в українській науці, трохи знаю її зсередини, а відтак ілюзій не мав. Тому намагався зосередитися не на якихось глобальних проектах реформування, бо зрозуміло, що, виходячи з невизначеності мого часового ресурсу, плекати якісь захмарні плани було б щонайменше безвідповідально.
Ми з міністром домовилися, що зосередимося на точкових, але важливих реальних діях, які дадуть конкретний (і далекосяжний) результат для української науки. Скажімо, однією з найгостріших проблем для України є питання наукової інформації. Ми вже років 20 як майже припинили через бідність передплачувати західні журнали. А відтак виховали ціле покоління кандидатів наук, значна частина з яких не тримала в руках жодного свіжого англомовного наукового часопису. Це неприпустимо — з погляду потреб повноцінної інтеграції української науки в світову. І зараз уже передплата окремих паперових примірників для окремих бібліотек нічого не вирішить. Потрібна масована передплата інтернет-версій, доступних для всього загалу українських дослідників. І от ми провели переговори через нашу мережу УРАН, яка з лютого цього року під’єднана до європейської системи GEANT, з вісьмома провідними науковими видавництвами світу і отримали унікальну пропозицію про доступ до всіх їхніх періодичних видань для всіх наукових установ України, під’єднаних до УРАНу. Нам пішли назустріч неймовірно. Адже зазвичай річна передплата всього цього набору видань лише для однієї бібліотеки коштує понад мільйон доларів. У нас же всю систему УРАН, яка об’єднує понад 60 університетів, погодилися підключити як одну велику установу. Відтак тестове підключення на чотири місяці, вже починаючи з 1 вересня, могло коштувати нам близько мільйона гривень. Але наразі навіть цей мільйон не знаю, чи ми отримаємо, бо через повінь в Західній Україні всі кошти спрямовуються туди.
Сьогодні для України дуже важливим питанням є створення мосту між наукою й економікою. Вважаю, що ця проблема навіть гостріша, ніж стан самої української науки. При всіх проблемах нашої науки вона справді продукує якісні результати, і ситуація тут уже не катастрофічна. Кризу середини 90-х ми минули — це я можу сказати цілком відповідально. Українська наука може сьогодні дати економіці значно більше, ніж економіка готова взяти. І це зрозуміло, бо економіка у нас, на жаль, не високоукладна, а сировинна. Відтак високотехнологічні результати, наприклад, в електроніці, просто не затребувані українською економікою.
А крім того, ми нібито забули про світовий досвід: успішні держави, які впроваджували високі технології, скрізь створювали конкурентні переваги для наукомістких виробництв. Робили це тому, що високі технології на першому етапі — це завжди ризик. І навіть сьогодні Фінляндія продовжує підтримувати ультрауспішну NОКІА, бо це національний бренд, який перевів країну на зовсім новий технологічний рівень. А у нас Міністерство фінансів фактично зруйнувало за останні три роки (починаючи від секвестру бюджету в березні 2005-го) українські технопарки — чи не єдині успішні острівці інноваційності. Зруйнувало не зі злої волі, а через принципове неприйняття самої ідеї технопарків, яка передбачає на певному етапі гарантовані державою конкурентні переваги для того, щоб там розвивалися високі технології. Адже позиція Мінфіну — це позиція ринкового фундаменталізму (нікому ніяких переваг). Але за таких умов основою економіки може стати не електроніка, а хіба що заводи з розливу "Кока-коли". Українська NOKIA тоді не матиме жодних шансів з’явитися…
"Якщо ми візьмемося за дуже вузьке коло пріоритетів, то можемо і їх втратити"
- А чи не варто Україні не розвивати всі наукові напрями, а зосередитися на найперспективніших — тих, де є найкращі результати?
- Колись ми намагалися розвивати справді все. І за інерцією, гірше чи краще, розвиваємо це далі. Є спокуса зосередити натомість кошти в якійсь одній "проривній" точці. І мотивація тут розумна — середній розмір гранту нашого Державного фонду фундаментальних досліджень складає 40 тисяч гривень. За такі гроші можна зробити дуже мало (сьогодні прилади, обладнання й реактиви — дорогі). Середній розмір російського державного гранту — близько півмільйона доларів.
Безумовно, треба концентруватися на пріоритетах. Але тут потрібна певна обережність. Я люблю наводити приклад відомої постанови 1948 року про кіно, коли товариш Сталін запитав радянських кінематографістів, а скільки ми знімаємо фільмів на рік. Йому відповіли "80, товаришу Сталін". — "А скільки з них геніальних?" — "Вісім". І тоді "великий друг радянських кінематографістів" наказав: давайте знімати лише вісім, зосередивши на них усі ресурси — аби вони були ще геніальніші. Але зі знятих наступного року восьми (дорогих за радянськими мірками!) фільмів геніальних не виявилося жодного: було зруйновано фахове середовище міцних "середняків", у якому тільки й можуть формуватися окремі високі злети.
Очевидно, це стосується й науки. Сьогодні (принаймні, в природничих науках) уже майже неможливі самоуки, геніальні одинаки. Для того, щоб діяв якийсь ультрауспішний науковий колектив, навколо нього повинно бути досить широке фахове середовище, яке могло б підживлювати цей колектив думками, результатами, людьми.
"Наша аспірантура мусить наближатися до критеріїв PhD-студій"
- А як ви ставитеся до переходу на присудження ступеня доктора філософії — PhD так, як це є на Заході?
- У рамках Болонського процесу ми будемо переходити на PhD. Але помилкою було б вважати, що цим єдиним для всієї "постболонської" Європи ступенем доктора філософії в кожній із європейських країн усе й обмежується. Є англійська система, яка справді передбачає один ступінь, хоча зараз запроваджується й другий — doctor of science. Є французька система, що передбачає також вищий щодо PhD ступінь, який дуже важко здобути — grande docteur. Якщо в Бельгії PhD — це шість років підготовки, то grande docteur — це близько 20 років наукової праці. Є німецька система, яка прийнята й у сусідній Польщі, де є доктор філософії і вищий щодо нього доктор-габілітат. Тобто в Європі одно- й двоступенева система співіснують. І, виходячи з конкретної української ситуації, я схиляюся до думки тих, хто вважає, що повинна бути збережена двоступенева система атестації. Бо в нас зараз не так багато мотивацій до наукової праці. А написання ще однієї дисертації — це потужна мотивація, і її не треба забирати.
Але щодо кандидатської, то, безумовно, ми мусимо забезпечити дотримання стандартів програм PhD в Україні. Себто наша аспірантура мусить наближатися до критеріїв PhD-студій — і за тривалістю (не менше чотирьох років), і за кількістю прослуханих сучасних курсів. А до того ж сам омріяний ступінь нехай здобувають лишень ті, хто пройшов очну аспірантуру й реально працює в науці, а не бізнесмени з політиками. Ці норми нової редакції Закону "Про вищу освіту", внесеної міністерством до парламенту, мають зупинити навалу відверто липових дисертацій, особливо в соціогуманітарних науках.
- За деякими даними, з України виїхали 45 тисяч учених. Що можна зробити, аби хоча б частину цих учених повернути назад?
- Я не знаю, чи точна ця цифра, але загальні втрати української науки ще більші — у нас було близько 300 тисяч дослідників у 1991 році і лишилося близько 140 тисяч зараз. У 1999 році Євген Марчук, будучи кандидатом у президенти, назвав цифру: з України безповоротно виїхали чотири тисячі докторів наук. Вартість підготовки одного такого фахівця вищої кваліфікації за західними стандартами — близько мільйона доларів. Отже, маємо багатомільярдні прямі українські інвестиції в добробут розвиненіших країн найдорожчим, що маємо: інтелектом. Зараз ці процеси еміграції дуже сповільнилися — все ж таки в нас стало краще жити, й доктор наук отримує уже не 20 доларів, а кількасот (на рівні початківця в комерційній фірмі). Але про рееміграцію реально можна буде говорити тоді, коли Україна витрачатиме на науку не 0,86% свого ВВП, як зараз (із них з бюджету лише 0,4%, решта — позабюджетні кошти), а бодай 2% — як обіцяє нам програма "Український прорив", бо саме таким є сьогодні середній показник ЄС…
- Можливо, вам не сподобається такий термін, як геронтократія, але чи не здається вам, що саме вона панує в українській науці? Середній вік академіка — 70 років.
- Старіння — це гостра й печальна проблема науки, з якої через згадані вище причини вимивається активна молодь. Середній вік нашого кандидата наук — 52 роки, доктора — за 60, академіка — за 70. Але водночас я щиро вважаю: Україні дуже пощастило, що президентом Національної академії наук у ці складні перехідні роки був Борис Євгенович Патон, який, виходячи зі свого колосального авторитету, мужності й внутрішньої некорумпованості, зберіг Академію наук. Я боюся, що якби в 90-ті роки Академією керував хтось молодший, але не такий авторитетний і не такий вольовий, ми могли б втратити найважливіший сектор національної науки. Тому що академія — це земля, це нерухомість, це майно в центрі Києва й інших великих міст. Це давно вже б розтягнули. І якби ми не мали геронтократії, то, можливо, і не мали підстав сьогодні говорити про серйозну українську природничу і технічну науку як таку.
