Розмова з Петром Стецюком, суддею Конституційного Суду України
Доповідач у справі про розповсюдження іноземних фільмів суддя КС Петро Стецюк поділився з “Газетою” власним баченням рішення та його окремих моментів.
- Насамперед дозволю нагадати, що Закон України “Про кінематографію” набув чинності ще 1998 року. Його положення передбачали дублювання, озвучення чи субтитрування іноземних фільмів державною мовою перед їх розповсюдженням в Україні. Але з виконанням цього припису закону, м’яко кажучи, не зовсім складалося всі ці роки. Лише після останніх президентських виборів Кабмін виніс спеціальну Постанову “Деякі питання порядку розповсюдження і демонстрування фільмів”, згідно з якою встановили квоту обов’язкового дублювання (озвучення, субтитрування) українською мовою іноземних фільмів із поступовим переходом до 100% виконання Закону України “Про кінематографію” на практиці.
Та, як відомо, цей документ постановою Київського апеляційного господарського суду від 17 жовтня 2006 року визнали нечинним. На той час склад Кабміну вже змінився, новий уряд не відстоював постанову.
Тому логічним було цьогорічне звернення 60 народних депутатів України до КСУ, в якому вони попросили дати тлумачення частини другої статті 14 Закону України “Про кінематографію”, а саме: “чи слід розуміти слова “іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні в обов’язковому порядку повинні бути дубльовані або озвучені чи субтитровані державною мовою… у той спосіб, що суб’єкти кінематографії не можуть отримати право на розповсюдження іноземного фільму, якщо він не дубльований або не озвучений чи не субтитрований українською мовою”.
Спершу, навесні, це конституційне подання потрапило на колегію КС, де чотирма голосами проти двох вона не дозволила відкрити конституційне провадження в цій справі. А вже на засіданні суду ми отримали більшість — і справу відкрили. Провели відкрите слухання 13 грудня, в залі були 13 суддів КС, а саме рішення у справі отримало номер 13. Це число виявилося, мабуть, щасливим для документа, адже дуже швидко, вже 20 грудня, КС ухвалив відповідне рішення.
- Уже відомо, що ви запропонували декілька варіантів рішення...
- Так, у попередньому варіанті рішення я як суддя-доповідач запропонував логічний аналіз трьох термінів, які вжив законодавець: дублювання, озвучення чи субтитрування. На мій погляд, це різні речі, які не можна ставити в один ряд. Зміст проекту рішення полягав у такому: для належного виконання цієї статті іноземний фільм має бути дубльовано, у виключному випадку — озвучено. А варіантом, який не дорівнює попереднім двом, були субтитри. Тому в першому варіанті проекту рішення пропонували мовою перекладати мову, а субтитрами — субтитри (“вжиті в Законі поняття “дублювання або озвучення фільму” та “субтитрування фільму” за змістом не є категоріями рівнозначними, взаємозамінними та за своєю природою покликані виконувати різні функції: дублювання або озвучення фільму — це відтворення мовної частини звукового ряду безпосередньо українською мовою, а субтитрування — розміщення тексту перекладу українською мовою іноземного звукового ряду фільму безпосередньо на фільмокопії іноземного фільму”). Адже різниця між дублюванням і субтитрами така сама, як між кіно та книгою.
Субтитрами можна перекладати німе кіно. Крім того, субтитри необхідні для перегляду кіно окремими категорія наших співвітчизників — особами з особливими потребами (глухими, глухонімими), проте кінострічку, насичену емоціями, життям, голосами, необхідно дублювати або озвучувати.
Другу частину статті — факультатив “а також можуть бути озвучені, дубльовані або субтитровані мовами національних меншин” — я роз’яснив словом “додатково”. Стаття 2 Закону України від 15 травня 2003 року, який ратифікував Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, дає перелік тринадцяти мов національних меншин в Україні, до яких слід застосовувати положення цієї Хартії. Отже, якби держава була багатою, то могла б дозволити собі щонайменше дублювати або принаймні субтитрувати фільмокопії мовою кожної з них.
Та з таким першим варіантом проекту рішення в КС погодитися не могли. Однак, що було позитивним, ухвалили прийняти рішення у справі загалом (адже були пропозиції і припинити провадження), тож наступного дня я вніс інший проект рішення. Відступив, умовно кажучи, “на два кроки”, але тільки до того мінімуму, до якого можна було відступити. Основною мотивацією стало не виходити за рамки конституційного подання. Якщо в конституційному поданні йшлося лише про ситуацію з державною мовою, і народні депутати України не порушували питання мови нацменшин, то вирішено було в регулятивній частині нового проекту рішення КС “не зачіпати” проблеми мов національних меншини. Іншими словами, буде відповідне подання — тоді й діятимемо інакше.
- Які найважливіші, на вашу думку, моменти вже ухваленого рішення?
- Їх два. Перший: іноземні фільми без дублювання, озвучення або субтитрування (тут ми знову пішли старим шляхом) не можна розповсюджувати та демонструвати. Власне, момент “демонстрації” є дуже принциповим, адже прокатникам простіше перекласти одну копію, отримати прокатне посвідчення та покласти її на полицю, а демонструвати російськомовні копії. Друге: центральний виконавчий орган — Державна служба кінематографії Міністерства культури і туризму України — не має права з моменту ухвалення рішення видавати прокатні посвідчення іноземному фільму, якщо його не дубльовано, не озвучено або не субтитровано держаною мовою.
“Слизький” момент: дублювання-озвучення-субтитрування мені так і не вдалося вирішити. Але як суддя-доповідач у цій справі я підготував лист на ім’я голови ВР Арсенія Яценюка з відповідними пропозиціями щодо вдосконалення Закону України “Про кінематографію”. Пропозиції на виконання рішення КС готують і в секретаріаті Президента.
Наступний важливий момент: ми наголосили, що розповсюдження та демонстрація є цілісним процесом.
- У нас актуальним є також питання, який фільм вважати іноземним?
- Стаття 3 Закону “Про кінематографію” містить лише поняття категорії “національний фільм”, тому тут треба йти від зворотного. Національний фільм створено суб’єктом кінематографії України, авторське право або право власності на нього належать суб’єктам України. Простіше кажучи, все, що не виготовлено в нашій країні, не можна вважати національним фільмом.
- Чи пошириться чинність закону на радянські фільми?
- Це особиста думка як судді-доповідача: вважаю, що радянські фільми іноземними вважати не можна. З юридичного погляду, тому що є Закон України “Про правонаступництво” від 12 вересня 1991 року. Тож усе, зроблене в УРСР (або в СРСР), можна вважати нашим “національним продуктом”. Немає сенсу перекладати фільм “Ленин в октябре”. Показувати — також, але це вже інше питання.
Трапляються й казуси зі спадщиною радянського періоду. Наприклад, “Білий птах з чорною ознакою” зняли українською, у прокат він пішов російською, українська версія не збереглася, зараз її відтворюють. Але ми ж не можемо вважати цю стрічку іноземним фільмом? Натомість картину “Пропала грамота” знімали російською, а в прокат вона вийшла українською мовою.
Та не тільки радянські фільми не можна вважати іноземними. Такими також не є: фільми, зняті в Українській Народній Республіці, Західноукраїнській Народній республіці, Карпатській Україні (до речі, останні вже не були німими). Такий підхід не є якоюсь фантазією чи власною вигадкою. Його, за аналогією, можна порівняти з положеннями статті 8 Закону України “Про громадянство”, де набуття громадянства на підставі “територіального походження” враховує факт існування в ХХ столітті всіх національних українських держав.
- Чи фільм, знятий в Україні недержавною мовою, вважають іноземним?
- Ні, не вважають. Але це річ уже не Конституційного Суду, а органів виконавчої влади, які виконуватимуть закон про мови.
- Як розглядати фільм, знятий у Росії, Польщі або в Ізраїлі мовами, які в нас вважають мовами національних меншин?
- Ми не торкалися проблеми національних меншин — це не було предметом конституційного подання. Але, за логікою поняття категорії “національного фільму”, навіть якщо фільм зняли українською мовою в Росії, його вважатимуть іноземним. Те саме, наприклад, можна сказати про аматорські стрічки 1940-1950-х років, зняті в Канаді й озвучені там українською мовою. Інше питання, якщо виникне така проблема, — що робити з їх демонстрацією в Україні. Проте для цього ж й існують відповідні органи державної виконавчої влади, та сама Державна служба кінематографії. Там працюють висококваліфіковані спеціалісти, люди, які насправді дуже переживають за долю національного кінематографа. І більш ніж переконаний, вони знайдуть правильне рішення.
- Не секрет, що знову з’явилося багато невдоволених останнім рішенням КС...
- Конституційний Суд не може підміняти законодавця, він не може вносити зміни до Закону “Про кінематографію”. Так, цей закон важкий до виконання — як і будь-які інші. Суд тільки розтлумачив ситуацію з іноземним фільмом на час чинності закону, який уже десять років тому встановив певні правила, а їх не дотримували. Вважаю, нині рішення цілком реальне для виконання.
