Шлях Симоненка: від опозиції до запасного туза Юлії Тимошенко

Петро Симоненко — це останній з нині діючих політичних лідерів, який заступив у велику гру ще в 1994 році.

Вже давно зрозуміло, що стрибнути вище голови він не зможе. Тому справжній головний біль лідера комуністів — це не перемога, а виживання в умовах зміни політичних поколінь.

Наступні вибори президента несуть особливу небезпеку для 57-річного Петра Симоненка. Його задача — показати, що він не деградує від виборів до виборів.

Тобто головний конкурент Симоненка сьогоднішнього — це Симоненко часів політичної молодості.

Адже чергова нищівна поразка комуніста сама собою порушить питання про відповідність Симоненка займаній посаді лідера КПУ. А події можуть почати розгортатися в прискореному темпі, адже після виборів президента очікується розпуск парламенту та ще одна виборча кампанія.

Не виправдалися сподівання Симоненка на народні бунти в зв’язку з кризою, на чому він розраховував розігнати додатковий рейтинг КПУ.

"Мы рассчитывали, что рост социального напряжения в условиях кризиса станет предпосылкой для формирования организованного протеста трудящихся. Однако к концу весны — началу лета классовая борьба не только не усилилась, но пошла на спад", — визнав Симоненко на останньому пленумі партії.

Окрім того, у бій рветься одвічний конкурент Симоненка — Леонід Грач.

Його теж складно віднести до молодого покоління — Грач на чотири роки старший за Симоненка. Але наступної весни мають відбутися вибори до Верховної Ради Криму. Під них формується "Блок Леоніда Грача".

Успіх цього проекту може стати чорним днем для Симоненка. Адже тоді Грачу, на відміну від вождя партії, буде чим підкріпити свої претензії на посаду лідера КПУ.

Тому, щоб витримати у внутрішній конкуренції, Симоненку слід показати на виборах президента значно кращий результат порівняно з трьома попередніми виборами, коли він і партія під його керівництвом навіть набирали 4-6%.

Щоб протистояти цій негативній динаміці, Симоненко ініціював висунення єдиного кандидата в президенти від лівих сил. Яким, зрозуміло, має стати він сам.

Хоча у спілкуванні з зовнішнім світом Симоненко продовжує переконувати, що веде дорослу гру — тобто на перемогу. "Социология убедительно свидетельствует, что единый левый кандидат уверенно проходит во второй тур, т.е. разбивает "олигархическую парочку", — стверджує Симоненко в статті на своєму сайті.

Єдиний кандидат на президентських виборах — це лише перший крок для Симоненка. "Мы предлагаем объединененный левый блок и на выборах в Верховную Раду, в местные советы всех уровней, выдвижение мэров городов от левых", — розповів він у інтерв’ю своєму партійному сайту.

Зрозуміло, що за риторикою Симоненка ховається поглинання інших лівих партій, навіть якщо це будуть дрібні технічні проекти. Це має стати хоч якимсь трофеєм, за допомогою якого він доведе свою успішність як партійного вождя.

Зрозуміло, якщо Симоненко організує на парламентських виборах якийсь блок та хоч трохи покращить результат останніх виборів, то ніхто не наважиться чіпати його з посади. І зрозуміло, що автор цієї ідеї має очолити список — таким чином, Симоненко ще на декілька років продовжить своє перебування на посаді комуністичного вождя.

Ідея Симоненка про об'єднання впала на аналогічні депресивні настрої Олександра Мороза.

Лідер соціалістів опинився не в менш скрутному становищі. Останні роки його взявся підсиджувати колишній міністр освіти Станіслава Ніколаєнко. Щоб не допустити участь Ніколаєнка у виборах президента як кандидата від СПУ, Мороз погодився на балотування Валентини Семенюк.

Але згодом зрозумів, що це означає повне підпорядкування партії кандидату в період виборів. А це — реальний крок до усунення Мороза з посади соціалістичного вождя.

Тому Мороз знову передумав і погодився на переговори про висунення Симоненка єдиним кандидатом. Таким чином лідер соціалістів міг забрати прапор кандидата в Семенюк, але уникнути звинувачень в егоїзмі, адже сам він теж не збирався балотуватися.

Головна мета для Мороза — пройти до парламенту, і не принципово, якщо це буде зроблено в спільному списку з комуністами.

Іншими словами, пенсіонери української політики наприкінці кар’єри вирішили допомогти один одному.

"Опозиційність" комуністів

На початку липня відбувся пленум Компартії, де Симоненко оголосив про свої амбіції стати єдиним кандидатом від лівих, бо "ни для кого не секрет, что именно Компартия Украины является наиболее многочисленной, организованной и популярной левой партией в стране".

Як і всі роки до того, ключовою ідеєю комуністів для продажу виборцеві є їхнє протиставлення нинішній владі. "Криминалитет захватил всю полноту власти, простому человеку сложно найти защиту", — втомлюється повторювати Симоненко, забуваючи, що в останні роки комуністи є невід'ємною складовою цієї самої влади.

Раніше комуністи були взірцем опозиційності — максимум своєї участі у владі, на що вони погоджувалися, це посада першого віце-спікера для Адама Мартинюка.

Розбестила комуністів участь в антикризовій коаліції в 2006 році. Тоді вони отримали реальний доступ до посад і бюджетних грошей.

За квотою КПУ було три міністри — при цьому двома портфелями комуністи поступилися своїм спонсорам.

Так, право призначити міністра АПК за квотою комуністів отримав власник "Нашої Ряби" Ігор Тарасюк — він посадив у це крісло Юрія Мельника.

Право призначити міністра промислової політики комуністи відвоювали у Ріната Ахметова, щоб потім цю графу заповнив Костянтина Григоришина. Він призначив на посаду свого бізнес-партнера Анатолія Головка.

Третім урядовцем від КПУ став міністр охорони здоров'я Юрій Гайдаєв.

Крім того, комуністи отримали від Януковича посади заступників міністра надзвичайних ситуацій (Валерій Бевз), міністра вугільної промисловості (Дмитро Петренко), заступника міністра молоді та спорту (Юрій Сизенко), міністра економіки (Сергій Челноков), міністра внутрішніх справ (Василь Мармазов).

І хоча уряд Януковича не пропрацював і року, але коммі втратили право називатися абсолютною опозицією. Побувавши у владі, вони взяли на себе частину відповідальності.

Після призначення Юлії Тимошенко на посаду прем’єра комуністи швидко знайшли з нею спільну мову. Ключовою тут була тристороння зустріч Тимошенко, Симоненка і Григоришин, де сторони домовилися про взаємну лояльність.

Тимошенко не лише зберегла за КПУ деякі посади заступників міністрів, але й зробила нові кадрові рішення на користь симоненківців. У відповідь комуністи в критичний момент завжди підставляють плече Тимошенко. Так, формально не приймаючі участь в коаліції, КПУ стала частиною влади.

Однак це породило і нові запитання. Якщо попередню участь комуністів в уряді можна було пояснити тим, що вони є учасником коаліції, то їх присутність в команді Тимошенко не знаходить інших пояснень, окрім політичної корупції.

КПУ деградувала до того рівня, що не гребувала другорядними посадами.

Сьогодні в Мінздоров'я заступником міністра тут працює Валерій Бідний — зять екс-спікера Олександра Ткаченка. У МВС заступником міністра є Василь Мармазов — син депутата від КПУ Євгена Мармазова.

Крім того, заступником міністра молоді та спорту й далі перебуває комуніст Юрій Сизенко, а заступником глави Державної податкової адміністрації — Олег Матвєєв, син депутата-комуніста Валентина Матвєєва.

У Мінтрансі заступником працює Михайло Чубай — ставленик комуністів, якого рекомендував Костянтин Григоришин.

На посаді голови Державного комітету архівів працює "червона" Ольга Гінзбург. Уряд Тимошенко вирішив не оскаржувати судове рішення про її поновлення на посаді, а повернув Гінзбург на це місце, яке вона обіймала за часів Януковича.

Варто було Компартії минулого літа не підтримати вотум недовіри уряду, як за декілька днів посаду голови Державного комітету лісового господарства посів комуніст Микола Тимошенко.

Також в "Нафтогазі" заступником голови правління працює Вадим Чупрун — він зберіг цю посаду завдяки своєму другу — Петру Симоненку.

Крім того, близьким до комуністів є перший заступник генпрокурора Сергій Вінокуров. За кожного нового генпрокурора, за старого і нового президента він стабільно зберігає цю посаду. Бо щоразу за Вінокурова подають голос комуністи.

Тобто насправді сьогодні комуністи представлені у владі не менш масово, ніж в уряді Януковича. Але це не заважає Петру Симоненку й далі грати в принципового опозиційного політика.

На останньому пленумі Компартії він поставив перед агітаційним і пропагандистським блоками завдання — "разоблачать антикоммунистическую  риторику лидеров  Партии Регионов, формировать образ КПУ как единственной действительно  оппозиционной  политической силы".

"Ющенко, Тимошенко, Янукович, Яценюк — это все "патроны" из одной обоймы олигархического "нагана", нацеленного своим стволом на народ", — не скупиться Симоненко на метафори.

Але складно повірити в опозиційність політичної сили, якщо її вожді в дрібницях зрослися з владою. Перші особи партії, Симоненко і Мартинюк, проживають в резиденції "Конча-Заспа". Будинки були передані їм у користування Державним управлінням справами, яке підпорядковане цьому самому ненависному "олігархічному режиму".

17.08.2009