Знову за старе?

Чимало маргінальних польських громадських організацій і партій, громадських та політичних діячів час від часу піднімають на люди ідею великої Польщі "від моря до моря"

Під час одного із телеефірів Президент України Віктор Ющенко як приклад добросусідських, а то й дружніх взаємин між двома народами назвав взаємини між українцями і поляками. Незважаючи на складну історію, зокрема збройне протистояння на Волині у 1943 році та спецоперацію "Вісла", українцям і полякам, на його думку, вдалося знайти "історичне порозуміння", яке дозволяє вибудовувати справжні партнерські відносини між двома народами і двома державами

Очевидно, що нині взаємини між Україною і Польщею виглядають набагато гармонійнішими, аніж, скажімо, між Україною та Росією чи Румунією. Останні, зокрема, не приховують територіальних претензій до Української держави.

Однак вважати, що між українським і польським народами сьогодні немає суперечностей, а дружні взаємини Президента Ющенка і Президента Польщі Качинського віддзеркалюють атмосферу злагоди й безпроблемности, є передчасним і таким, що не відповідає дійсності.

Ще не вщухла істерія, пов'язана із намаганнями окремих польських політиків і державних діячів відзначити 65-ту річницю так званої Волинської трагедії з метою засудження ОУН і УПА, як на щит піднято нові проблеми, що можуть мати негативні наслідки для добросусідських взаємин, які існують між Україною і Польщею.

Нещодавно у Варшаві побачила світ книжка римо-католицького священика Тадеуша Ісаковича-Залеського "Przemilczane ludobo'jstwo na Kresach" ("Замовчуване людиновбивство на кресах"), сама назва якої є дуже промовистою. Зрозуміло, що зміст книжки відповідає назві і йдеться в ній про "злочини українського народу", які той начебто здійснив і далі здійснює проти поляків. Крім старих, нафталінних звинувачень у "різанині" під час Другої світової війни додалися нові: виявляється, поляків убивали лише тому, що вони — поляки, а вина за це лежить на… Українській Греко-Католицькій Церкві, митрополит якої, Андрей Шептицький, буцімто закликав українців вступати до лав СС. Дісталося польській владі та українському Президентові: офіційна Варшава звинувачується у небажанні засудити "народовбивство", а Президент Ющенко — у тому, що "вручає медалі бандерівцям".

На книжку польського ксьондза можна було б і не звертати особливої уваги. Врешті-решт, сучасна Польща — це плюралістична країна, де кожен має право висловлювати свої думки, в тому числі й щодо українсько-польських відносин. Проте існують деякі "але".

Згадана книжка не просто лежить у бібліотеках та на полицях книжкових магазинів, а дуже активно пропагується майже усіма впливовими польськими ЗМІ.

Можливо, вперше за багато останніх років до антиукраїнської вакханалії долучилася католицька церква у Польщі. Без сумніву, книжка Ісаковича-Залеського не лише не сприяє міжконфесійній злагоді польських католиків і українських греко-католиків, а вбиває клин між ними і церквами. Наслідки цього можуть бути нищівними як для одних, так і других. На цьому важливо наголосити, оскільки автор, засліплений ненавистю до всього українського, зазвичай не добирає слів. Висловлювання на зразок "вирвали серце", "розпороли живіт", "дерли шкіру", "вирізали язики"; "різня", "масакра" вживаються ним свідомо й мають на меті викликати ненависть поляків до українців. До речі, Римо-Католицька Церква жодним чином не відреагувала на писанину її вірянина.

Врешті-решт, публіцистика польського ксьондза не обмежується лише інтерпретаціями історичного минулого й добиранням, а точніше — не добиранням, відповідних епітетів. Мета книжки — поставити під сумнів існування незалежної України у її нинішніх кордонах. Цей автор недвозначно заявляє, що Львів, Тернопіль і Луцьк мають належати Польщі. Адже, за його твердженням, все, що за Бугом, — польська земля.

Щоправда, тут треба зазначити, що автор не оригінальний. Чимало маргінальних польських громадських організацій і партій, громадських та політичних діячів час від часу піднімають на люди ідею великої Польщі "від моря до моря". Але правдою є і те, що ця безглузда ідея дедалі менше захоплює пересічних поляків, які вже давно змирилися з існуванням Української держави у тих кордонах, які чинні сьогодні. Натомість книжка покликана реанімувати шовіністичні інстинкти, не дати їм можливості канути у Лету.

У зв'язку з цим виникає логічне запитання: як реагувати на все це? Не думаю, що "історичні аргументи" української сторони напоумлять польського українофоба. Зрештою, наші аргументи давно відомі й не раз озвучувалися під час дискусії стосовно подій на Волині у 1943 році, операції "Вісла", польських поховань на Личаківському цвинтарі у Львові тощо. Єдине, про що хотілося б сказати, — це абсурдність звинувачень митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, який на початку війни, коли нацистський режим набирав сили і майже всі "моральні авторитети" Європи воліли відмовчуватися, відважився виступити із посланням "Не убий!", де є такі слова: "Дивним способом обманюють себе і людей, що політичне вбивство не вважають гріхом, наче би політика звільняє чоловіка від обов'язку Божого закону та оправдувала злочин, противний людській природі. Так не є… За потоптання Божого закону може наступити й наступає Божа кара — найбільше зло і нещастя для людства". Коментарі, як кажуть, зайві.

Поки що важко сказати, яким чином бурхлива діяльність польського письменника в ризах може відбитися на офіційних відносинах Києва і Варшави. Хотілося б вірити, що ніяк. Але інцидент із згаданою книжкою та її масовим поширенням у Польщі має спонукати українську владу до переосмислення думки, що з минулим українського і польського народів усе гаразд: мовляв, сторінку перегорнуто й можна будувати спільне європейське майбутнє. Так думати — означає втратити почуття реальности. Процес "примирення" насправді лише розпочався, а не завершився. За старе знову взялися поляки. Відповідь — за українцями.