Что скрыто в архивах СБУ

"Пам’ять про Голодомор не може бути розмінною монетою в політичних торгах, які дозволяє собі зараз українська влада"

На вопросы читателей и редакции отвечал Владимир Вьятрович — историк, экс-директор архива СБУ.

Росія і Німеччина ведуть дискусії про спільний підручник історії. Чи можлива співучасть України в цьому проекті?

Історичні дискусії відбуваються і на українсько-російському, і на українсько-польському рівні. Це цікава практика, що зближує як істориків, так і обидва народи. Але я вважаю, що на даному етапі говорити про якусь концепцію єдиного українсько-російського, чи українсько-польського, чи іншого підручника занадто рано.

Українці, перш за все, потрібні самостійно розібратися зі своїми складними питаннями історії, перш ніж узгоджувати ті чи інші моменти. Як показує практика французів і німців — це надзвичайно тривалий процес і він дає результати за умови невтручання політиків.

На жаль, у нас ініціативи спільних підручників, особливо з російськими колегами, мають виключно політичний характер. Мова йде не про узгодження чи дискусії між науковцями, а про спроби втручання чи контролю певних історичних імперативів, що містяться в підручниках.

Росія намагається через узгодження підручників експортувати своє бачення історії в Україну, тим паче, що в РФ відбувається процес реабілітації комуністично-тоталітарного режиму, возвеличення колишніх вождів, повернення до "славного" радянського минулого, тоді як в Україні, хоч і повільно, але продовжується процес викриття злочинів цього тоталітарного режиму.

Зараз, зважаючи на зміну політичної ситуації, Росія намагається скористатися толерантністю теперішньої української влади і проштовхнути на територію України власні концепції, які мають бути відображені в підручниках. Я вважаю, що це  неправильно, дуже шкідливо і може призвести до втрати власного українського погляду на українську історію.

Ви виступаєте координатором акції щодо Голодомору. Можете уточнити, що вона собою являє?

Ми проводимо кампанію "Не дамо згасити свічу пам’яті". На нашу думку, теперішня влада кілька місяців проводить свідому політику руйнування здобутків в вивченні і визнанні Голодомору. Протягом попередніх 20 років ця проблема досліджувалася істориками, юристами, збиралися матеріали, давалася юридична характеристика, юридичні оцінки. Це допомогло українській дипломатії домогтися визнання Голодомору геноцидом в кількох десятках країн.

Тепер керівництво держави зробило різкий поворот і заперечує здобутки не тільки влади Ющенка, але й його попередників і намагається утвердити в Україні російську концепцію бачення Голодомору. Це дуже чітко проявилося у виступі президента Януковича в Страсбурзі. Всупереч чинному закону він відмовився від концепції Голодомору як геноциду і свідомо пішов на правопорушення. По друге, озвучена ним концепція абсолютно відповідає російській: так, звичайно, була трагедія в Україні, але треба говорити про загальносоюзну трагедію, оскільки не було нічого особливого в Україні. Тобто він не знає історичного матеріалу.

Але ваші опоненти з приводу здобутків Ющенка сказали б, що головний його здобуток — прихід до влади Януковича

Я зараз не хочу говорити про політичні оцінки влади Ющенка. Визнання Голодомору геноцидом — це здобуток не тільки Ющенка. Це робота, яка проводилася десятки років, спочатку в українській діаспорі людьми, що пережили Голодомор. Вони зберегли цю пам’ять і протягом 50-70-х років нагадували світу про цю трагедію, вимагали від керівництва своїх держав звернути на неї увагу Врешті-решт в США в 80-83 роках було створено комісію, яку очолив Джеймс Мейс. В кінці 80-х цю естафету підхопили українські вчені. Тобто визнання Голодомору стало можливим завдяки роботі кількох попередніх поколінь.

В нашій кампанії ми намагаємося показати, що пам’ять про Голодомор не може бути розмінною монетою в політичних торгах, які дозволяє собі зараз українська влада. Показати, що незалежно від того, як міняється українська влада, ми маємо пам’ятати ті мільйони людей, що загинули.

Понад 60% українців сприймають Голодомор як геноцид. Президент який відмовляється від своєї концепції протиставляє себе абсолютній більшості українців.

Питання національної пам’яті дуже розколюють країну, і це видно з запитань читачів.  Наприклад: навіщо побудували пам'ятник жертвам Голодомору за більш ніж 20 мільйонів гривень, коли щорічно 150 тисяч українських дітей потребують поліклініки з лікування раку крові, що коштуватиме 6 мільйонів гривень? Чи немає тут ознак корупції і завищення видатків на будівництво пам’ятника?

Я не слідчий і не можу говорити про ознаки корупції. Наскільки я знаю, не проводилося ніякого слідства.

По друге, держава, яка себе поважає, не має говорити "або пам’ятники — або діти", а повинна говорити "і пам’ятники — і діти". 

На спорудження меморіального комплексу "Яд Вашем" в Ізраїлі пішло 150 млн. доларів — це не заважає ізраїльтянам гордитися меморіалом. Потрібно говорити і про одне, і про друге. Тоді буде держава, яка і пам’ятає минуле, і просувається в майбутнє.

Запитання від читачів. Наскільки велика частина документів щодо Голодомору залишається засекреченою і наскільки велика їх частина знаходиться поза Україною, зокрема в Москві?

З тих документів, що є в Україні і які нам протягом трьох років вдалося виявити, розсекречені практично всі. Мова йде про 600 документів і кілька десятків справ. Це інструкції керівництва партії, інструкції ГПУ про вилучення зерна, кримінальні справи за звинуваченням у поширенні антирадянської пропаганди проти тих, хто розповідав про Голодомор і т.д. Матеріали, виявлені станом на 2009-2010 роки, практично всі розсекречені. Можливо, ще є якісь документи, не виявлені дослідниками, але думаю, що їх небагато.

Натомість величезний масив матеріалів щодо цієї теми є поза межами України. Дуже багато документів і нормативно-розпорядчих матеріалів, які регламентували політику Голодомору-геноциду, виходили з Москви. Частина з них були вилучена, знищена, зокрема протягом війни було втрачено багато документів. Але значно більша частина матеріалів, я переконаний, досі є в Росії. На жаль, співпраця з нашими російськими колегами в питанні розсекречення архівів, незважаючи на кількаразові звернення, не просунулася.

Про які архіви в Росії йдеться?

В першу чергу, про архів ФСБ і архів президента Російської Федерації. Це два архіви, що містять найбільшу кількість матеріалів стосовно періоду репресій, Голодомору 30-х років. Це ті архіви, що успадкували матеріали колишніх архівів КДБ. Це аналог державного архіву Служби безпеки України.

На жаль, в Росії з кінця 90-х років згорнуто процес розсекречення документів радянського періоду. Це незважаючи на те, що протягом 90-х років Росія була флагманом розсекречення, а Україна відставала в цьому процесі. Наприкінці 90-х — на початку 2000-х зі зміною влади в Росії нове керівництво стало себе позиціонувати як достойних правонаступників радянської влади, і почалося поступове згортання розсекречення і закриття архівів. Зараз не тільки закордонні, але й російські дослідники мають дуже обмежений доступ до секретних документів радянського періоду. І це одна з причин, чому ми не отримали документи з Росії.

Натомість, коли ми зверталися, наприклад, до поляків, то отримали цікавий масив документів польських дипломатичних представництв і розвідки в УРСР, які доповідали про жахи 1932-1933 років.

Абсолютна більшість документів, що стосується Голодомору, в Україні розсекречені, більшість — опубліковані. Матеріали поза межами України, зокрема в Росії, чекають свого часу.

Це правда, що в тій частині України, яка входила до складу Польщі, на Заході не було голоду, незважаючи на ті самі погодні умови і рівень розвитку сільського господарства? Це підтверджується документами?

Так, не було. Можна навіть сказати, що Західна Україна, яка до 1939 року перебувала у складі Польщі, в сільськогосподарському питанні значно бідніша, ніж Центральна і Південна Україна, яка мало значно багатші ґрунти, кращі умови для провадження сільського господарства. Те, що причиною голоду були не погодні умови, визнають абсолютно всі науковці, за винятком особливо твердолобих.

Голод був політично організований, але ваші опоненти кажуть, що не було етнічних ознак геноциду: голод був організований проти селянства, дрібних власників, а не проти українців.

Якщо перевести цю дискусію в реалії 30-33-років на території України, то ця дискусія значною мірою втрачає гостроту. Коли ми говоримо про українців в УРСР, то вони на 80% були селянами. Селяни на території УРСР більш ніж на 90% були українцями. Тобто це було практично одне й те ж. 

Це прекрасно розумів Йосиф Сталін, коли казав, що вирішення національного питання — це вирішення селянського питання. Для нього це було одне й те ж. Очевидно, що він не ставив собі запитання: нищу я селян чи я нищу українців.

Голод на території України мав специфіку. Якщо на інших теренах, які також страждали від голоду, люди мали можливість врятуватися, пересуватися, шукаючи харчі, то територія України була огородженою, ізольованою від решти світу військовими загонами. Крім того, на території України практикувався такий метод як винесення населеного пункту на так звані чорні дошки, що означало, що населений пункт обгороджується військовими загонами ще й всередині країни. По суті, утворювалося голодоморне гетто, де люди були приречені на загибель.

Щодо України цей голод дійсно був використаний з політичною метою. Але якщо ми розглянемо його в ширших рамках радянської політики проти України, то отримаємо додаткові аргументи того, що голод носив національний характер. Голодомор дуже чітко вмонтовується в радянську агресивну політику по знищенню всього українського на території УРСР: спочатку ліквідовано українську державність, далі відбулися масові політичні репресії проти української церкви, української культурної і творчої еліти, було навіть ліквідовано українських націонал-комуністів, а потім шляхом Голодомору ліквідовано основну етнічну масу українців, які були селянами. Ці аргументи використовував у своїй статті Рафаел Лемкін — юрист, співавтор резолюції щодо засудження злочину геноциду, автор терміну геноцид.

Це правда, що за результатами перепису 20-х років українців у Союзі не менше, ніж росіян?

У Союзі — ні, все-таки менше. Зараз важко назвати цифри, але росіян було більше.

Матеріали того перепису засекречені?

Матеріали перепису 20-х років доступні. Були засекречені матеріали перепису 1937-1938 років.

Питання кількості втрат від Голодомору дійсно є дуже дискусійним. Влада ще під час реалізації політики геноциду дбала про те аби приховати сліди й результати цього злочину. Коли реєструвалися випадки смерті, була чітка вказівка: вказувати різні хвороби, не вказувати, що смерть настала від голоду. Була вказівка щодо вилучення з місцевих архівів книг реєстрації актів смерті. Влада усвідомлювала, що злочин матиме вбивчі масштаби, і ці масштаби треба буде приховати.

В багатьох випадках викликає недовіру, якщо історією займаються спецслужби, історики в погонах. Є запитання від читача. Чи складно фальсифікувати документи в архівах СБУ і як це контролюється? Існує також думка, що робота СБУ щодо Голодомору — політичне замовлення. Чому б, наприклад, не передати архів СБУ Інститутові національної пам’яті, Інституту історії НАН України, щоб зняти підозри?

Я як історик, кандидат історичних наук, випускник історичного факультету Львівського національного університету, до кінця 2007 року не мав нічого спільного зі Службою безпеки України, крім того, що в 2004 році СБУ цікавилася мною як активістом громадянської кампанії "Пора". Я як історик і тоді, і тепер вважаю, що спецслужби не повинні мати нічого спільного з історією, чим далі вони від історії, тим краще. Коли я перебував на посаді директора архіву СБУ, то не був військовослужбовцем. Не маю військового звання, окрім того, що отримав в університеті на військовій кафедрі — старший лейтенант запасу. Ото й всі мої військові погони. Я свідомо не йшов на військову службу. Це було з мого боку абсолютно неправильно.

Чому СБУ почала займатися цією роботою? Величезний масив документів КДБ залишався у віданні Служби безпеки України. Тоді як в Центральній та Східній Європі документи або передавалися в державний архів, або в спеціально створений архів Інституту національної пам’яті.

В кінці 2007 року я отримав пропозиції від тодішнього керівника СБУ Валентина Наливайченка зайнятися цією роботою і організувати передачу документів в Український інститут національної пам’яті.

Але в Литві чи Польщі все було дуже просто: парламент проголосував закон на кілька рядків, за яким документи передавалися в відання зовсім іншої установи. У нас в кінці 2007 року очікувати, що парламент раптом запрацює, зверне увагу на наші проблеми і проголосує за закон про передачу, було марно. Ми це зрозуміли в середині 2008 року. Ми спробували інший шлях: передати документи через постанову Кабінету міністрів. Але знову проти нас були політичні ігрища серед тодішньої влади. Несподівано прем’єр-міністр Юлія Тимошенко повернула на посаду голови Державного комітету архівів комуністку Ольгу Гінзбург і практично заблокувала цей процес. Очевидно, що мова йшла про певні політичні домовленості, певні голосування, про підтримку фракцією Комуністичної партії певнох ініціатив БЮТ.

Залишалося питання: чи нам продовжувати роботу, чи визнати, що нічого вчинити ми не можемо. Я особисто вирішив, що ми повинні робити розсекречення документів, нехай навіть від архіву СБУ. Ми організували процес розсекречення, в Києві і кожній області були створені комісії, яких вимагає чинне законодавство. Ми взяли на себе невластиву функцію по оприлюдненню і створенню електронного архіву, але я не шкодую. Те що нами зроблено — це незворотні зміни. Масив документів, який нами оприлюднений, ніхто знову не засекретить. Якщо б ми чекали, що це буде колись зроблено Інститутом національної пам’яті, то зараз би результати нашої роботи були б мізерні.

Тепер щодо фальсифікації. Фальсифікація можлива будь-коли і будь-якого документу. Але виявити це можна через порівняння з оригінальними документи. Тому фальсифікація можлива за умови, коли немає доступу до інших документів. Коли хтось хоче фальсифікувати якийсь документ, він починає з того, що закриває архіви. 

Робота, яку ми виконували, якраз була спрямована на зменшення фальсифікацій. Чим більше ми відкривали архіви, тим менше залишалося можливостей, що хтось може фальсифікувати документ або й взагалі цілі періоди історії.

Як змінилась політика СБУ з приходом нової влади, чи продовжується робота по розкриттю архівів?

Якоїсь архівної політики в СБУ зараз практично немає. Призупинена системна робота, яка робилася під моїм керівництвом, а чогось іншого не запропоновано.

Архів СБУ опинився в незручній і дивній для себе ситуації. Справа в тому, що робота, яку ми проводили — це не забаганка В’ятровича, Наливайченка чи Ющенка. Це те, чого вимагає чинне в Україні законодавство. Це розсекречення мало бути проведене ще в 1991 році.

Більш того, можна говорити навіть про економічні наслідки цього розсекречення. За роботу з секретними документами співробітники отримують певну доплату. Чим більше цих секретних документів, тим більше доплата, тим більше навантаження на бюджет. Тобто держава навіть кишенею зацікавлена в розсекреченні, щоб не викидати в повітря величезні суми грошей.

Але є політична кон’юнктура, чітко артикульована новим керівником СБУ Хорошковським в день призначення. Він заявив: все, що треба розсекретити — ми вже розсекретили, і досить. Очевидно, це було сприйнято як вказівка до дії. В результаті маємо: з одного боку, не було законодавчих змін чи письмових вказівок припинити розсекречення, з іншого — досліднику відмовляють у доступі до архіву.

Питання щодо процедури розсекречення. Хто вирішує: який документ розсекретити, бо це політично вигідно, а який — притримати?

Все виписано в законах про державну таємницю, про державний архівний фонд. Створюється спеціальна комісія з фахівців з державної таємниці, істориків, архівістів. Це державні службовці, і вони розглядають документи на предмет наявності в них державної таємниці. Мова не йде про політичні критерії.

Державною таємницею, згідно закону, є інформація, що може завдати шкоди державним інтересам України. Інформація про політичні репресії, голод, визвольну боротьбу в жодному разі не може вважатися такою, що завдасть шкоди державним інтересам України. Більш того, інформація про порушення прав і свобод громадян не може вважатися державною таємницею за визначенням.

Якщо якийсь документ, на думку комісії, має залишатися секретним, вони мають аргументовано викласти, що саме там є державною таємницею.

Дуже багато часу в нас забрала юридична підготовка людей, що будуть цим займатися, розробка методичних вказівок, створення робочих органів комісії в Києві і областях. На це пішло десь півроку.

Є протиріччя. Ви кажете, що матеріали щодо Голодомору розсекретили майже всі. І в той же час про те, що робота по розкриттю архівів призупинена. Що там ще можна розкривати?

Архів СБУ — це величезний масив матеріалів, близько 800 тис. справ. Мова йде про мільйони документів і описують вони не тільки 1932-1933 роки. Вони стосуються періоду з 1918 року по 1991-й. В 2007-2008 роках в суспільстві піднімалася тематика Голодомору, що змусило звернути особливу увагу на пошук документів з цієї тематики. Але є безліч інших тем, які потребує висвітлення: повстанські загони на території південної та центральної України, які діяли до середини 20-х років, терор 37-38, УПА, шестидесятники. Те, що ми розсекретили і оприлюднили — це кілька відсотків з того, що треба зробити.

Запитання читачів. Як зараз працює державна система архівів? Чи можливе зникнення чи знищення документів, чи внесення до архіву засекречених документів подій новітньої історії?

Архівами керує спеціальний орган державної влади — Державний комітет архів України. В різних країнах — по-різному. Інколи це частина Мінкультури, інколи — окреме міністерство.

Державному комітету архівів підпорядковуються всі архіви: як центральні, так обласні і відомчі. До відомчих архівів належить і державний галузевий архів СБУ. У нього подвійне підпорядкування — Держкомархівів та СБУ.

Архівна галузь, відверто кажучи, потребує реформування, оскільки залишилося дуже багато атавізмів радянської епохи, зокрема надмірна забюрократизованість, орієнтація не на користувача, а на того, хто зберігає. В Україні найперша функція архіву — це зберігання інформації, оберігання її від інших. В світі функція номер один архіву — удоступнення.

Архівна галузь потребує реформ, але теперішнє керівництво — Ольга Гінзбург — не фахівець, і її ідеологічні погляди не дозволятимуть реалізації цього завдання.

Щодо можливості знищення документів. За умови ретельного діловодства в архіві знищити якийсь документ практично неможливо. Кожен документ зареєстрований, і людина, яка наважиться його знищити, нестиме кримінальну відповідальність. Але є різні можливості щодо документів, які не на обліку, які фізично існують, але не існують на паперах. Тому найкращою гарантією, що документи не будуть знищуватися, є їх облік і постійне розсекречення, оприлюднення. Коли люди будуть знати, що документ існує, його приховати не зможуть.

Чому ми не чуємо про кампанії з розсекречення документів, наприклад, в ЦРУ, або ФБР?

Там немає потреби проводити спеціальні кампанії, привертати увагу суспільства. Там все робиться згідно плану. Є певні терміни на певні види інформації, і таким чином вона розсекречується.

На Заході і в Україні різний підхід до засекречення документів. На Заході засекречується інформація, а не її носій. Засекречується те, що міститься в документі, а не сам документ. В документі може бути лише якась невеличка частина секретна, наприклад, прізвище певного агента ЦРУ чи ФБР. А решта документу доступна для дослідника. У нас, якщо в документі є частина секретна, то секретним стає відразу весь документ, що спотворює поняття доступу до інформації.

Україна відрізняється від США і Великобританії ще й тим, що ці країни не мали таких періодів тоталітарного минулого і спецслужб виключно з карально-репресивними функціями. Тому для нас більш показовий досвід країн Прибалтики, Чехії, Польщі, Східної Німеччини.

Чи є якась категорія документів, зокрема спецслужб, які будуть засекречені вічно?
Вічно — ні, такого не передбачено. Максимальний термін, який передбачений законодавством, це 75 років. Тобто всі документи до 1935 року вже мають бути розсекречені.

Це зроблено?
Ні.

А хто має за це відповідати?  І хто має ініціювати відповідальність?

Ініціювати відповідальність за це порушення, очевидно, має громадськість. Якщо я звернуся до архіву за інформацією і мені з тих чи інших причин відмовлять, я маю право її вимагати. Має бути зафіксований факт, що це не зроблено. Повинні зловити за руку, що таку роботу не проведено.

Тобто в 2020 році всі документи стосовно діяльності УПА і НКВС мають бути розсекречені?
Так, автоматично.

Чи існують в архівах СБУ документи щодо співпраці СРСР і Німеччини у 1939-1941 році, щодо підписання пакту Молотова-Рібентропа, приєднання Західної України тощо?

Є такі документи. Частина опублікована минулого року. Тоді вийшов збірник документів на 1000 сторінок "Радянські органи державної безпеки у роки війни". Перший том присвячений періоду 1939-1941 років. Там є матеріали про співпрацю з нацистською Німеччиною, але й про те, що попри співпрацю і союзництво, обидві спецслужби — радянська і німецька — розуміли, що їм доведеться рано чи пізно зустрітися в боротьбі.

Чи існують в українських і російських архівах компрометуючі документи на діючих українських політиків? Читачі питають, чи є там компромат на Януковича?

Майже переконаний, що в українських архівах таких документів немає. Я майже переконаний, хоч і не можу це аргументувати, що більшість цих документів була вивезена з України. Є вказівки щодо вивезення якихось документів з України ще з 1990 року. Частина документів була знищена, частина була вивезена.

Тобто КДБ за розпорядження радянського керівництва почав вивозити документи з України  ще 1990 року?

Так. Останній керівник КДБ України Микола Галушко через кілька місяців після того, як виїхав з України, став керівником російської спецслужби. Очевидно, що він з собою привіз досить цікаве придане на діючих тоді політиків. Я думаю, що багато з політиків, документи на яких є в російських спецслужбах, досі діють. Це дозволяє маніпулювати ними.

Ось чому країни Центральної і Східної Європи, незважаючи на болючість цього процесу, пройшли через люстрацію. Суспільство повинне знати, чи працювала особа з органами безпеки. В Україні люстрацію представляють в чорних тонах і як полювання на відьом, але вона обмежувала доступ до державної служби людям, які могли залежати від спецслужб інших держав.

На жаль в Україні цей процес навіть не започатковується. В 2005 році, коли при владі були помаранчеві, підняли рев, що в жодному випадку не можна проводити люстрацію, бо це можливість громадянської війни.

При цьому люстрація передбачає ще й готовність суспільства. Для поляків, чехів, литовців немає сумніву, що радянський комуністичний режим був злочинним, антинаціональним і чинив масові злочини місцевого населення. Факт співпраці з цим режимом означав майже те саме, що у нас означає співпраця з нацистським режимом. Натомість в Україні потрібно провести дуже багато роботи, щоб населення усвідомило, скільки біди приніс комуністичний тоталітарний режим. Дуже багато людей, завдяки деяким політикам, ЗМІ, деяким позаукраїнським джерелам інформації, сприймають радянський режим як час, коли всім жилося дуже гарно, тихо, спокійно і була впевненість у світлому майбутньому. В такій атмосфері проводити люстрацію практично неможливо.

Кілька років тому прозвучала інформація, що нібито нинішній спікер парламенту Володимир Литвин співпрацював з КДБ, на що він заявив, що так. В країнах Центральної і Східної Європи — Польші, Литві, Чехії, Угорщині — це означало б кінець політичної кар’єри, а в нас це не заважає

Недавно Український інститут національної пам'яті очолив комуніст Валерій Солдатенко. Як ви прокоментуєте це?

Для мене, це доволі скандальний випадок, тому що ніде в країнах Центральної та Східної Європи, де є інститути національної пам'яті, комуністи 20 років не очолювали такі важливі інституції. Це можна порівняти з тим, якби меморіальний інститут "Яд Вашем" очолив якийсь неонацист.

Інститут національної пам'яті мав би бути головним інструментом подолання комуністичного тоталітарного минулого. Як це може робити людина, яка залишається членом Комуністичної партії України, мені дуже важко сказати

Можна подивитися публікації пана Солдатенка, що стосуються Голодомору. За його версією те, що сталося, відбулося, бо радянська країна мала відповідати на виклики капіталістичних країн, які загрожували її існуванню. Радянський Союз мусив посилено індустріалізуватися і вдарити по селянству. Але перемога СРСР у Великій Вітчизняній війні виправдовує жертви Голодомору, тому що без індустріалізації Радянський Союз зазнав би поразки у Другій світовій війні.

Але націонал-демократи 20 років протеревенили і нічого не зробили щодо юридичної відповідальності КПРС-КПУ,хоча влади в них було достатньо.  Комуністична партія, на відміну від НСДАП, не визнана злочинною організацією. Хіба для членів Компартії існують заборони щодо державних посад? Тож все законно — і призначення Солдатенка також.

Те, що я говорив, стосується радше моральної складової. Я вважаю націонал-демократів відповідальними за те, що вони не завадили Компартії. Але з виключно формальної точки зору теж є претензії до призначення пана Солдатенка. Не було оголошено жодного конкурсу. Крім того, попередній керівник Інституту національної пам'яті до 12 серпня перебуває у відпустці і отже зберігає за собою посаду. Зараз ми маємо цікавий період, коли у нас два керівника Інституту національної пам'яті — Юхновський та Солдатенко. Тобто тут чітке формальне порушення.

А де ж тоді судовий позов від опозиції?
Очевидно, це питання до опозиційних сил.

Це як у справі з пам’ятником Сталіну. Можна по-різному ставитися до роботи СБУ і Ющенка щодо Голодомору, але ж було рішення суду, де Сталін був названий одним з організаторів голоду в Украиїні. І все ж пам’ятники йому ставлять.

Пам’ятник Сталіну є якраз найкращим прикладом того, що якщо не проводити в Україні системної політики засудження й подолання комуністичного тоталітаризму, то це створює можливості для його реабілітації й відновлення. Якщо ми не будемо говорити правду про Голодомор, репресії, придушення українського національного руху, в Україні поставатимуть пам’ятники Сталіну.

24.07.10